Future Generation Art Prize 2019

9 лютого – 7 квітня 2019
PinchukArtCentre представляє виставку 21 номінанта на Премію Future Generation Art Prize 2019 – першу міжнародну премію для молодих художників до 35 років, засновану Фондом Віктора Пінчука в 2009-му, яка відзначає цього року своє десятиліття. Проект познайомить із широким діапазоном практик молодих художників із 17 країн світу, що працюють у сфері сучасного мистецтва.

Виставка представить нові і недавно створені роботи, що розкривають дві основні теми. Перша присвячена «археології майбутнього», в якій минуле і сьогодення розглядаються крізь призму завтрашнього дня. Звертаючись до нових технологій, художники піднімають питання про можливість інтерпретації знань у сучасному світі.

Друга тема пов'язана з дослідженням особистості. Виходячи з індивідуальних соціокультурних цінностей і традицій, художники розмірковують про розбіжності між цими традиціями і реаліями глобалізованого світу, що постійно змінюються.
Завдяки по-справжньому глобальному та демократичному формату премія ось вже 10 років надає можливість розвиватися художникам із усього світу, а також користується дедалі більшою підтримкою з боку інституцій та художніх спільнот. Її унікальна концепція гарантує, що кожний новий конкурс представляє свіжий погляд на «майбутнє покоління художників», і ми пишаємося, що ці прогресивні художники працюють над тим, щоб кинути виклик нашому погляду на світ, пропонуючи при цьому нові моделі для майбутнього

Бйорн Гельдхоф
Арт-директор PinchukArtCentre
Куратори виставки: Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre, та Тетяна Кочубінська, кураторка Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Моніра Аль Кадірі
(35 – Кувейт)
Моніра Аль Кадірі – художниця візуального мистецтва з Кувейту, яка народилася в Сенегалі і отримала освіту в Японії. У 2010 році вона здобула ступінь Доктора філософії з інтермедійного мистецтва в Університеті мистецтв Токіо, де у своєму дослідженні вивчала естетику суму на Ближньому сході на основі поезії, музики, мистецтва та релігійних практик. У своїй творчості вона досліджує такі теми, як нетрадиційні гендерні ідентичності, нафтові культури і їх перспективи, а також корупційна спадщина. У 2017 році вона представила свій перший живий театральний перформенс «Feeling Dubbing» на Фестивалі мистецтв у Брюсселі. Моніра наразі живе і працює між Бейрутом та Берліном.
У своїх нових роботах Моніра Аль Кадірі досліджує наслідки нафтової промисловості для країн Перської затоки й непевність їхнього близького майбутнього. Художниця ставить питання: що лишиться на згадку про минущий паливний бум, коли він скінчиться?

Інсталяція в рамках Future Generation Art Prize об'єднує кілька творів: скульптуру «Імперська фарба», мініатюрні об'єкти «Диво 1, 2, 3» і найновіше відео «Пірнальник». У циклі «Диво» й відео «Пірнальник» Аль Кадірі звертається до історичної та культурної спадщини традиційного пірнання за перлами й торгових практик, які змела нафтова економіка. Художниця вирізьблює запчастини нафтового бура із природних перлин, створюючи між нафтою й перлами естетичний зв'язок, якого не існувало доти. Відео «Пірнальник» — у чомусь автобіографічне, адже дідусь Аль Кадірі працював співаком на кораблі, що збирав перлини. Використана у творі музика, синхронізована з рухами акторів, — традиційна пісня пірнальників. «Імперська фарба» — це об'єкт у формі гігантської мушлі, пофарбований у пурпурний. Конотації пурпурної фарби з часом мінялися. У нафтовій промисловості цей колір вважається нещасливим, але в давнину цей коштовний пігмент добували з тисяч мушель виду Murex, і він символізував владу імператорів і королів. Форма мушлі, що її щупальця простягаються в різних напрямках, символізує політичні й економічні амбіції промисловості корисних копалин.
Ю Аракі
(33 – Японія)
Ю Аракі народився у 1985 році в місті Ямагата, Японія. Аракі отримав ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва за спеціальністю «скульптура» у Вашингтонському університеті Сент-Луїс, США, у 2007 році, і закінчив магістерську програму з досліджень кіно та нових медіа у Токійському університеті мистецтв у 2010 році. У 2013 році він був відібраний для участі у програмі Tacita Dean Workshop, організованій Fundación Botín у Сантандері, Іспанія. Протягом 2017-2018 рр. він був запрошеним учасником резиденції Культурного центру Азії у Кванджу, Південна Корея, а також Державної академії образотворчого мистецтва в Амстердамі, Нідерланди. Останні виставки були представлені, зокрема, у Національному музеї мистецтва, Осака; MUJIN-TO Production, Токіо; Fundació Joan Miró, Барселона; Dallas Contemporary, Даллас; та на Арт-самміті Окаями, Окаяма. Його фільми внесено до програми таких міжнародних фестивалів, як Кінофестиваль BFI у Лондоні, Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів у Оберхаузені, Recontres Internationales, Париж/Берлін, та Міжнародний кінофестиваль у Роттердамі, де він здобув премію Ammodo Tiger Short Film Award у 2018 році. З 2016 року Аракі є членом об'єднань Art Translator's Collective та ARTISTS' GUILD. Зараз живе і працює у Токіо, Японія. http://www.yuaraki.com/
На сьогодні у своїй художній практиці Ю Аракі зосередився на особистому переживанні разючого відчуття втрати. У новій мультимедійній інсталяції «Двостулкові» Ю Аракі запрошує глядача до вантажного контейнера як метафори порталу до інших місць, культур, контекстів і епох. Перша частина контейнера відсилає до початкового вигляду приміщень для караоке — японського винаходу, для якого спершу справді обладнували контейнери. Художник розширює значення «караоке», яке етимологічно походить від японських слів «кара» (порожнеча) й «оке» (оркестр), але водночас «кара» — омонім до слова «мушля». Аракі особливо зацікавила ідея каверу на пісню як переродження в іншому часі й місці, подібному до реінкарнації.

Відео «Двостулкові: Дія І» — імпровізована фрагментарна розповідь, що поєднує реальну історію юних закоханих, які вчинили самогубство, кинувшись у море між Японією та Кореєю, з легендою про св. Якова, урок французької фонетики та й різноманітні репрезентації устриць. У другій частині контейнера відеоскульптура «Вправи у мовчанці (Сцени з Двостулкових: Дія ІІ)» дає глядачам змогу зазирнути у гнучкий творчий процес Аракі. Твір складається з низки імпровізованих кінопроб, де актрису просять передати щось невербально — така собі алюзія до відомого епізоду з «Персони» Інгмара Бергмана (1966). Ці відеозаписи і фрагмент із діснеївського мультфільма «Аліса в Країні чудес» (1951) постають як прелюдія до «Двостулкових: Дії І». Образ устриць як класичний символ vanitas об'єднує частини проекту в одне ціле.
Коракріт Арунанондчаі
(31 – Таїланд)
Коракріт Арунанондчаі народився у 1986 році у Бангкоку, отримав ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва у Школі дизайну Род-Айленда та ступінь магістра мистецтв у Колумбійському університеті, Нью-Йорк. Використовуючи відео, живопис та перформанс, він розробляє такі теми, як історія, саморепрезентація та культурна дезорієнтація. Його роботи, виконані в різних стилях і медіа, прагнуть віднайти спільність позицій між західним та тайським культурними наративами, системами віри та художніми практиками. Творчість художника широко виставлялась, і його роботи увійшли до численних колекцій, у тому числі, Музею американського мистецтва Уітні; SMAK, Гент, Бельгія; Museion, Больцано, Італія; Fondation Louis Vuitton; K11, Гонконг/Шанхай/Пекін.
Коракріт Арунанондчаі створює відеоінсталяції, об'єднані в умовний цикл «Полотно з історією в кімнаті, повній людей із дивними іменами». У своїй найновішій роботі, створеній для Future Generation Art Prize 2019 у співпраці з Алексом Ґвожіком і boychild, він змінює назву на «Ніякої історії в кімнаті, повній людей із дивними іменами». «Ніякої історії» відсилає до опосередкованого впливу незаписаних історій, що формують реальність. Оповідки про привидів і духів — приклад таких тіньових історій, які впливають нині на суспільство. Це відео бере за відправну точку порятунок 13 хлопчиків, які опинилися минулого року у затопленій печері на півночі Тайланду, й аналізує вплив пропаганди, духовних вірувань, королівської історії, політики Холодної війни в південно-східній Азії й місцевих забобонів, які сплітаються у новітній міф про репрезентацію. Увійти й повірити у нього може кожен.
Медісон Байкрофт
(31 – Австралія)
Медісон Байкрофт (нар. 1987) – художниця, яка народилася в Аделаїді/Каурна Ярта, Австралія і зараз живе в Парижі та Ротердамі. Байкрофт – випускниця університету Південної Австралії, а також магістерської програми з образотворчого мистецтва Piet Zwart Institute у Роттердамі, Нідерланди, за підтримки програми Anne and Gordon Samstag Scholarship. Байкрофт – співзасновниця платформи GHOST. Роботи Байкрофт були останнім часом представлені в рамках Les Ateliers de Rennes, Франція; Другої Трієнале у Беетстерцвагу, Нідерланди; Liveworks Performance Act Award, Італія; Бієнале у Шарджі; у Бейруті, Ліван; в Інституті сучасного мистецтва в Сінгапурі; у CAC Brétigny, Париж, Франція; у Westfälischer Kunstverein у Мюнстері, Німеччина; в Австралійському центрі сучасного мистецтва у Мельбурні; в Музеї сучасного мистецтва в Сіднеї (Primavera 2014), а також в Австралійській фундації експериментального мистецтва. Серед визначних резиденцій, учасницею яких стала художниця – Triangle, Франція; ISCP, Нью-Йорк та Cité Internationale Des Arts, Париж.
У своїх роботах Медісон Байкрофт відтворює системні дисфункції, поєднуючи впізнавані форми з речами, які не підлягають означенню. Байкрофт руйнує комфортні передбачувані схеми, зводячи докупи химерні костюми, сюрреалістичні сценарії й незрозумілі предмети. Глядачі здобувають досвід очуднення, який може змусити їх замислитися про естетичні норми і способи дивитися на світ, де цінності й моделі бачення радикально поставлено під сумнів. Байкрофт цікавиться можливістю витіснити самість для того, щоб створити простір для емпатії.

Робота, запропонована в рамках Future Generation Art Prize, прикметна для практики Байкрофт останніх років і розглядає, як різні форми висловлювання можуть вступати в конфлікт. Яку функцію відіграють поверхні? Маскування, відволікання, прикрашання, тлумачення і солідарність попри відмінності: розглянуто всі варіанти. Композиція розташована на тлі декоративних фресок, що нагадують давньоримські настінні розписи, і складається з фільму, скульптур, малюнків крейдою і тромбонів, умонтованих у плінфи за допомогою цементу. Всі складові доповнює перформанс — і активний, і пасивний водночас. У фільмі «Веселий Роджер і друзі» — антипортреті Енн Бонні та Мері Рід, піраток XVIII століття, — Байкрофт використовує асоціативний метод, щоб звести докупи фрагменти іншості, які приховують не менше, ніж оприявнюють.
Каспер Босманс
(28 – Бельгія)
На основі історичних досліджень Каспер Босманс розплітає нагромадження знаків, що утворюють культурний смисл як у макро-, так і в мікрорегістрі. Його міждисциплінарні роботи охоплюють інституційну інтервенцію, інсталяцію, скульптуру та живопис, які розбирають і реструктурують об'єкти та символи різних політичних, художніх, екологічних та соціальних порядків. Босманс вивчає різні культурні реліквії – взяті зі сфери урядування, народного мистецтва та технологій – для створення нових способів прочитання історії влади та знання, які затримались у просторах між концептуальним і матеріальним.
У своїх міждисциплінарних, часто грайливих роботах Каспер Босманс досліджує історію традицій, створюючи нові наративи, які пропонують аналітичний погляд на культурні й політичні артефакти.

Твір «Бурштинова кімната і Зіркова палата» заснований на дослідженні європейської політичної та культурної історії. Художник імпліцитно критикує силові та владні механізми, подаючи їх як естетичний об'єкт. Босманс накладає художнє зображення Бурштинової кімнати (кімнати з панелями з різьбленого бурштину, яку прусський король Фрідріх ІІ подарував Петру І у 1717 році, щоб скріпити союз зі Швецією) на декоративний план Зіркової палати (зали у Вестмінстерському палаці в Лондоні, де засідав суд, який карав видатних політичних і соціальних діячів XV–XVII ст.; нині — символ абсолютизму і свавілля володарів). Урочисту тишу «зали» порушує маленький череп лелеки, який час від часу клацає дзьобом. Той факт, що у цих птахів немає голосових зв'язок, набуває у цьому контексті символічного значення, як і кишківник, що проходить крізь корону і зруйновану арку, у «Трімуфальній арці (Кишківнику)». Цикл із чотирьох «легендарних» полотен — це візуальний посібник з аналізу нюансів і деталей історичних сюжетів, покладених в основу інсталяції.
Габріель Ґолаят
(34 – ПАР)
Габріель Ґолаят (нар.1983, ПАР) позиціонує свою практику в контексті, на якому позначилися успадковані пережитки, нерівність і досі незагоєні травми колоніалізму та апартеїду, а також соціально вкорінені структури патріархальної влади та культури ґвалтування. Створюючи можливості для емоційних, реляційних контактів, вона прагне опиратися насиллю, де тіла чорношкірих, коричневошкірих, жінок, гомосексуалістів та уразливих людей фіксуються у повсякденності через форми репрезентації. Протягом останнього часу Ґолаят взяла участь у фестивалі Verbo Performance Art Festival (2018), Сан-Паулу; у фестивалі Токійського палацу Do Disturb Festival (2018), Париж; у Національному фестивалі мистецтва (2018), Маканда; а також у 11-й Бієнале Encounters (2017), Малі. Вона здобула ряд нагород, у тому числі від Французького інституту, премію Afrique en Créations (Бієнале у Бамако). ЇЇ роботи представлені у багатьох державних і приватних колекціях, у тому числі, в колекціях Південноафриканської національної галереї Ізіко, Галереї мистецтв Йоганнесбурга та музею мистецтва Wits. Зараз Голайат є кандидатом у Доктори філософії в Інституті креативних мистецтв Кейптаунського університету, ПАР.
Володарка спеціальної премії Future Generation Art Prize 2019
«Журі у захваті від підходу, знайденого до такої складної й важливої теми у чутливий, зворушливий і водночас пронизливий спосіб у роботі «Ця пісня – для…». Вона безпосередньо та емоційно звертається до глядача, і одночасно створює сильне відчуття дискомфорту. Проте вона залишає місце для особистих роздумів і зберігає повагу до представлених 6 особистих історій».
У своїх останніх творах Ґабріель Ґолаят створює імерсивні звукові інсталяції, зазвичай у співпраці з музикантами та діджеями. Вона звертається до соціополітичного виміру проблеми травми та насильства, передусім у контексті жіночого досвіду. У «Ця пісня — для…» вона обігрує популярну традицію пісень-присвят і пропонує низці жіночих музичних ансамблів заново виконати кілька пісень. Ґолаят створює імерсивне аудіо-кінематографічне середовище, візуально й фізично залучаючи глядача. Пісні-присвяти, до яких створено нові кавер-версії, обрали жертви зґвалтувань. Ці пісні нагадують їм про травматичний досвід і повертають до певного часу та місця, прикликаючи сенсорний світ спогадів. Ґолаят вводить до кожної пісні акустичний розрив, повторюваний музичний збій, ніби платівку заїло, що викликає емоційний відгук у слухачів. На стінах розміщено тексти — автентичні сповіді про насильство, зґвалтування й болісні наслідки після трагедії.
Родріго Ернандес
(34 – Мексика)
Родріго Ернандес (Мехіко, Мексика, 1983 р.н.) живе і працює між Лісабоном і Мехіко. Він навчався в Академії образотворчого мистецтва в Карлсруе у Сільвії Бахлі з 2010 по 2012 рр., а також у Академії Яна ван Ейка у Маастрихті у 2013-2014 рр. Протягом останніх років він став учасником резиденцій Laurenz-Haus Stiftung у Базелі (2015 рік) та Cité International des Arts у Парижі (2016 рік). Серед його останніх персональних виставок: «The real world does not take flight», Pivô, Сан-Паулу, 2018; «Shadow of a Tank», Art Basel Statements, 2018; «The Gourd and the Fish», SALTS Basel, 2018; «Stelo», P420, Болонья, 2017; «J'aime Eva», ChertLüdde, Берлін, 2017; «Plasma», Madragoa, Лісабон, 2017; «The Shakiest of Things», Kim?, Рига, 2017; «I am nothing», Heidelberger Kunstverein, Хайденберг, 2016; «Every forest madly in love with the moon has a highway crossing it from one side to the other», Kurimanzutto, Мехіко, 2016; «El pequeño centro», Museo Universitario del Chopo, Мехіко, 2015; «What is the moon?», Bonnefantenmuseum, Маастріхт, 2015; «Go, gentle scorpio», Parallel Oaxaca, Оахака, 2014; «A Sense of Possibility», Weingrüll, Карлсруе, 2014. Нещодавні групові виставки, в яких він брав участь, проходили у центрі Lulu, Мехіко; Sadie Coles HQ, Лондон; ZKM Museum für Neue Kunst, Карлсруе, 2019; Sesc Pompeia, Сан-Паулу; Kunstverein Nürnberg, Нюрнберг; Bonnefantenmuseum, Маастріхт; Gladstone Gallery, Брюссель; MendesWoodDM, Брюссель, 2017; Бієнале Femsa Monterrey, Монтеррей; в рамках Hyperconected – 5-ї Московської бієнале молодого мистецтва, Московський музей сучасного мистецтва, Москва; Museum Haus Konstruktiv, Цюріх; Queer Thoughts, Нью-Йорк, 2016; Kunsthalle Basel, Базель, 2016. Серед майбутніх персональних та групових виставок - Kunsthalle Winterthur, Вінтертур; Gamec, Бергамо; Midway Contemporary, Міннеаполіс та Sala de Arte Público Siqueiros, Мехіко.
Родріго Ернандес зацікавлений процесом творення мистецтва на основі конструювання образів (іміджмейкерства). Його художня практика передбачає деконструкцію й поєднання давньої іконографії, історії мистецтва й повсякденних зображень задля вироблення власного формального лексикону. Натхненний ідеєю багатозначності образів, художник покладається на свою уяву й особисті асоціації, які стають ключовим провідником, що допоможе зорієнтуватися в сучасному світі.

Інсталяція «Немає нічого сталого. Я нічого не можу втримати в руках надовго» складається з мідних панелей ручної роботи, які зображають минущі моменти близькості й самосвідомості. Ці моменти складно вхопити, адже вони постійно ухиляються від необхідності набути конкретної форми. Роботи розміщено таким чином, що вони складають композицію руки, яка намагається вхопити зображення. У цих роботах Ернандес посилається на техніку й образність монументальних рельєфів, які традиційно виготовляють із тривких матеріалів. Художник поєднує метал — матеріал, який дарує зображенню тривале життя — із особистими, інтимними і плинними сюжетами. Так постає твір, де розрив між формальним і концептуальним виміром ледве помітний.
Анна Звягінцева
(32 – Україна)
Анна Звягінцева (нар.1986) народилася в Дніпропетровську, Україна. Живе і працює в Києві. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури в Києві, відділення станкового живопису. Член кураторської групи «Худрада», співредактор онлайн-видання Prostory.net.ua, присвяченого мистецтву, літературі, перекладу. Номінантка конкурсу серед молодих українських художників МУХі 2010 та Премії PinchukArtCentre 2013. Володарка спеціальної премії та призу громадськості Премії PinchukArtCentre 2015. У 2015 році також представляла Національний павільйон України на 56-тій Венеційській бієнале а рамках групової виставки «Надія». Останні персональні виставки Звягінцевої – «Недоречні дотики», PinchukArtCentre, Київ, 2017; «Радіо за стіною», Closer, Київ, 2015; «Довірливий рух», Щербенко Арт Центр, Київ, 2013. Серед групових виставок та проектів – «Mappe. Sguardi sui confine», Palazzo Litta Cultura, Мілан, Італія, 2018; «Sguardi sui confine», Трієнале у Мілані, Palazzo della Triennale, Мілан, Італія, 2018; Exercises in the Dust, культурний центр Tobacco 001, Любляна, Словенія, 2018.
Художню практику Анни Звягінцевої можна розглядати крізь призму дослідження рисунку як автоматичного малопомітного сліду. У своєму відео «Декларація наміру і сумніву» Звягінцева продовжує досліджувати сутність сліду, але тут на зміну аркушу паперу приходить сцена. У цьому кінематографічному досвіді художниця підкреслює просторову взаємодію й конфлікти між персонажами, наголошуючи, що їхні ролі можуть змінюватися. Глядачі бачать, як жінка миє підлогу. Але це не так. Лишилися тільки мерехтливі вологі сліди, які нагадують про минущість результатів будь-яких зусиль. Взаємодія жінки і променя демонструє певну субординацію між тим, хто веде, і тим, кого ведуть, проте водночас оприявнює фігуру сумніву. Спочатку дії жінки підпорядковані волі променя — вона працює там, куди він указує. Але потім її емансипація змінює динаміку рухів, і вона розсікає вузол залежності.
Елі Лундгаард
(28 – Норвегія)
Елі Лундгаард (нар. 1989, Тронхейм, Норвегія) – норвезька художниця, яка зараз живе у Мальме, Швеція. Вона отримала ступінь магістра з образотворчого мистецтва у Академії мистецтв Мальме (2018), а також ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва у Бергенській академії мистецтв та дизайну (2015). Художниця працює з різними медіа, здебільшого з відео та скульптурою. Її роботи були представлені на Московській міжнародній бієнале молодих художників (2016 та 2018), в рамках основної програми 1-ї Антарктичної бієнале (2017), а також в рамках кількох виставок та показів у скандинавських країнах та інших частинах Європи. Творчість Лундгаард зосереджена на маніпулюванні, розборі на елементи та реконструкції світу навколо неї, а також на стиранні чи розмазуванні контурів поширених визначень та концепцій. Вона цікавиться непевністю наративів, ситуацій та явищ, які неможливо ані підтвердити, ані заперечити. В межах простору між фактом та фікцією вона перетворює те, що здається знайомим на щось дивне і чуже.
Мистецька практика Елі Марії Лундгаард передбачає занурення у людську психіку і спроби її зрозуміти. Вона досліджує, як ми продукуємо значення, а також встановлюємо зв'язки і стосунки між внутрішнім і зовнішнім світами. Художниця вивчає взаємодію та взаємовпливи між суб'єктом і його оточенням. Лундгаард цікавить, як довкілля формує тіло, і навпаки.

У роботі для Future Generation Art Prize Лундгаард створює герметичне поетичне середовище, в якому змішує сприйняття внутрішнього і зовнішнього. Лундгаард приваблює неконтрольована природа й позараціональні ситуації чи досвіди. Вона візуалізує їх у медитативному відео й біоморфних скульптурах, які експонуються у ящиках. Цей твір досліджує ідентичність і функціонує як набір асоціацій, що ставлять під сумнів межі між видимим і невидимим, живим і неживим, ментальним і зовнішнім світом.
Таус Махачева
(35 – Росія)
Таус Махачева (нар. 1983, Москва, Росія) відома перш за все своїми перформансами та відеороботами, які досліджують з критичної точки зору, що відбувається, коли різні культури та традиції вступають в контакт одна з одною. Практика художниці, яка виросла в Москві і має культурні корені в Дагестані на Кавказі, живиться цим особистим зв'язком з співіснуючими світами періодів пре- і пост-совєтизації. Часто наповнені гумором, її роботи спрямовані на випробування на міцність образів, об'єктів та тіл у сучасному світі.
Художня практика Таус Махачевої охоплює різні медіа, включно з перформансом, відео й інсталяцією, в яких художниця критично аналізує зіткнення та взаємодію різних культур і традицій. Махачева виросла в Москві. Однак закорінена в культуру Дагестану й кавказького регіону в цілому, її мистецька практика сформувалася під впливом цього особистого зв'язку з до- і пострадянським світами, які співіснують між собою. Часто з гумором, у своїх роботах художниця випробовує стійкість образів, об'єктів і тіл у сучасному світі.

У своїй новій роботі «Кількісна нескінченність задачі» художниця перетворює простір галереї на спортзал, де всі спортивні снаряди набувають нестандартної форми й розмірів. Аудіоскладова роботи — серія владних кліше з інституційного і приватного просторів. Виокремлені зі звичного контексту, ці фрази підкреслюють обсесивну та травматичну функцію мови, оприявнюючи пасивно-агресивне навантаження суспільних комунікативних моделей. Опірність до такого міжпоколіннєвого використання мови поставлено під сумнів та підсилено діями перформерів, які рухаються простором галереї, демонструючи тривогу й сумніви, аж доки не відточують свої навики. Твір заохочує до роздумів про можливість відсторонитися, зцілитися й опиратися чинним соціальним моделям.
Надано художницею. Створено за підтримки PinchukArtCentre

текст: Ільміра Болотян, Таус Махачева, Крістіна Чернявська
переклад: Бенджамін Лі МакГарр, Ярослава Стріха
саунд-дизайн: Night Production Studio
голосові актори: Джоі Крапек, Лорен Левек, Людмила Ляхевич, Таус Махачева, Кріс Обермейер, Михайло Співаковський, Денис Торчілевський, Лео Троценко, Олена Шамріна, Зоя Шмітт
хореограф: Анатолій Сачівко
перформери: Apache Crew | Марія Бойко, Макс Коцький, Галина Пеха, Олександр Пташник, Аліна Рижкова, Влад Яленко
дизайн костюмів: Паніка Дерев'я
пошив костюмів: Ольга Міщенко
інсталяція: Максим Лоханько, Максим Носов, Ігор Пастух
продюсери: Олена Тороп, Лео Троценко, Крістіна Чернявська
дослідження: Андрій Ефіц, Медея Маргошвілі, Ксенія Скоритченко, Крістіна Чернявська, Лео Троценко

Особлива подяка Тетяні Кочубінській
Тойін Оджі Одутола
(33 – Нігерія)
Тойін Оджі Одутола (нар. 1985, Іфе, Нігерія) створює малюнки з використанням різних медіа та поверхонь для вивчення потенціалу посмугованої території образу, щоб згодом поставити під сумнів його шаблонні репрезентації. Оджі Одутола брала участь у виставках, представлених в різних інституціях, зокрема, в Бруклінському музеї, Нью-Йорк (2016); Музеї сучасного мистецтва Сент-Луїс (2015); Studio Museum у Гарлемі, Нью-Йорк (2015, 2012); Музеї сучасного мистецтва Олдріча, Ріджфілд (2013); та Menil Collection, Х'юстон, (2012). Серед нинішніх персональних виставок – «Scenes of Exchange», 12-та бієнале Manifesta, Палермо, Італія, до 4 листопада2018 року; «Toyin Ojih Odutola: The Firmament, Hood Museum of Art» (діловий центр Гуд), Нью-Гемпшир, 2018; «Toyin Ojih Odutola: Testing the Name», Коледж мистецтв та дизайну Саванни, Джорджа, 2018; «Toyin Ojih Odutola: To Wander Determined», Музей американського мистецтва Уітні, Нью-Йорк, 2017-2018; та «A Matter of Fact: Toyin Ojih Odutola», Музей африканської діаспори, Каліфорнія, 2016-2017. Серед постійних колекцій –MoMA, Музей американського мистецтва Уітні, Балтиморський музей мистецтва, Музей мистецтва Нового Орлеану, Філадельфійський музей мистецтва, Музей мистецтва Принстонського університету, Музей мистецтва Спенсера та Національний музей африканського мистецтва (Смітсонівський інститут). Вона здобула ступінь бакалавра гуманітарних наук в Університеті Алабами у Хантсвіллі, і магістерський ступінь з образотворчого мистецтва – у Каліфорнійському коледжі Мистецтв у Сан-Франциско. Оджі Одутола живе і працює в Нью-Йорку.
У своїй мистецькій практиці Тойін Оджі Одутола звертається до соціополітичного конструкту кольору шкіри й зображає альтернативну реальність, де колоніального минулого не було, а персонажі можуть жити без колоніальної й культурної провини. Як це — бути багатим без почуття провини? Якими були б настанови еліт, якби расових утисків ніколи не було?

На виставці в рамках Future Generation Art Prize 2019 художниця демонструє цикл полотен, що ілюструє її невидану книжку. Картини обігрують аристократичну європейську традицію замовних портретів, аби представити ідентичність чорношкірих народів. Художниця пропонує новий підхід до історії чорношкірих, відмовляючись від драматичної складової постколоніального дискурсу. Це — історія не про боротьбу й утиски, а про заможних аристократів.
Сондра Перрі
(31 – США)
Сондра Перрі створює відео та перформанси, що висувають на передній план використання інструментів цифрового виробництва як спосіб для критичної рефлексії щодо нових технологій репрезентації та для ремобілізації їх потенціалу. Перрі неодноразово була представлена персональними виставками, зокрема, у THE KITCHEN з інсталяцією «Resident Evil», а у 2015 році художниця брала участь у четвертому випуску серії виставок Greater New York у MoMA/PS1. У 2017 році Сондра була нагороджена премією Gwendolyn Knight and Jacob Lawrence Prize за персональну виставку у Музеї мистецтва Сіеттла. Перрі має ступінь магістра образотворчого мистецтва, який отримала у Колумбійському університеті, та бакалавра образотворчого мистецтва від Університету Альфреда. Вона живе і працює у своєму рідному місті Перт-Амбой, штат Нью-Джерсі.
У своїх роботах Сондра Перрі звертається до теми раси, ідентичності, родинної історії, жіночності й технології. Вона створює роботи, що розгортаються навколо мотиву викликів, із якими стикаються афроамериканці, аналізуючи переплетення технологій та ідентичностей. У своїх роботах Перрі часто використовує особисту історію. Вона звертається до засобів цифрового виробництва як способу проаналізувати нові технології репрезентації й заново мобілізувати їхній потенціал.

У «Генеалогії для робочої станції з багатьма моніторами: номер один» родичі Перрі грають роль самих себе у багаторівневому фрагментованому наративі, що зображає реальні й уявні родинні перекази. Художниця показує глядачам процес створення відео — і конструювання наративу, — але не демонструє остаточного результату. Відеоперформанс розгортається на двох екранах, де відкрито кілька вікон, що накладаються одне на одне. Робота висвітлює складну і нелінійну функцію образів при конструюванні ідентичності. Це домашнє відео ставить політичні питання про расизм і соціальні виклики, з якими афроамериканська громада стикається щодня.
Гала Поррас-Кім
(33 – Колумбія)
Гала Поррас-Кім (Богота, 1984), отримала ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва у Каліфорнійському інституті мистецтва CalArts, а також магістерський ступінь з досліджень Латинської Америки у Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса. Її останні персональні виставки проходили у галереях Commonwealth and Council, LABOR та Headlands, а також вона брала участь у виставках у Музеї мистецтв округу Лос-Анджелес(LACMA) та музеї Уітні у 2017 році, у Музеї Хаммера, у Лос-анджелеській бієнале публічного мистецтва, у 44-му Національному салоні митців, Колумбія, а також у Регіональному фонді сучасного мистецтва Пеі-да-ля-Луар, Франція, у 2016 році. Вона отримала гранти від асоціації Artadia та Фонду імені Реми Хорт Манн у 2017 році, Фонду Джоан Мітчелл у 2016 році, від організації Creative Capital та Фонду Тіффані у 2015 році, а також від Фонду громади Каліфорнії у 2013 році.
Гала Поррас-Кім звертається до соціального й політичного контексту, що впливає на репрезентацію мови й історії, створюючи свої роботи за посередництва навчального процесу. Її твори — продукти практики, закоріненої в дослідницький процес, який охоплює різні методології з царини лінгвістики, історії та збереження спадщини.

Новий корпус робіт, створений для Future Generation Art Prize 2019, охоплює рисунки, скульптури та звукову інсталяцію. За підтримки Національного інституту археології й історії Мексики Поррас-Кім створила офіційну копію двох чистих монолітів, які нещодавно відкрили всередині вершини Піраміди сонця в Теотіуакані. Вона пропонує повернути моноліти, вийняті археологами, на місце, щоб відтворити елементи ритуалів, які могли там відбуватися. Твір також включає великий рисунок із їхнім початковим місцем розташування в монументі, а також звуки річного сонячного циклу, що змішуються зі звуковим оточенням у піраміді. Останні два твори працюють із сонячним сяйвом: в одному випадку промені профільтровані крізь повіки, а в іншому мідний твір активується під впливом прямого сонячного світла.
Якоб Стеенсен
(31 – Данія)
Якоб Кудск Стеенсен – датський художник, який живе в Нью-Йорку. Він цікавиться тим, як переплітаються уява, технології та екологія. Для створення своїх робіт Стеенсен вирушає у насичені фотографічні подорожі, і потім переводить зібраний матеріал у цифровий світ за допомоги 3D-сканерів, фотограметрії, супутникових даних і програмного забезпечення для комп'ютерних ігор. Його проекти, на яких позначився вплив екологічно-орієнтованої наукової фантастики та розмов з біологами та етнографами – це абсолютно віртуальні симуляції, населені міфічними створіннями, що існують у контексті радикальних екологічних сценаріїв. Якоб Кудск останнім часом виставлявся на міжнародних майданчиках, таких як Центр мистецтв Джепсона, цифрова платформа Time Square Midnight Moment, Музей мистецтва Карнегі, Serpentine Galleries, галерея MAXXI у Римі, FRIEZE у Лондоні, Podium в Осло, та Ok Corral у Копенгагені. У 2018 році робота Стеенсена в якості арт-директора принесла йому нагороди Telly та Games for Change. Його творчості присвячували свої матеріали MOUSSE Magazine, artnet News, The Art Newspaper, Hyperallergic, Politiken, Information, VICE та New York Times та інші видання. Крім того, він був нагороджений Фондом датського мистецтва, Фондом Augustinus, а також премією Lumen Arts Prize. Як художник він брав участь у резиденціях у Центрі сучасного мистецтва Bemis, AADK, Centra Negra, MASS MoCA, BRIC та Mana Contemporary. Стеенсен є випускником NEW INC – технологічно-культурного інкубатора НОВОГО МУЗЕЮ у Нью-Йорку.
У своїй мистецькій практиці Якоб Кудск Стеенсен досліджує майбутні сценарії гібридизації технології та природи. Його робота «РЕ-АНІМАЦІЯ» — утопійна відповідь на історію вимерлого гавайського виду пташок. Останній мого алакайський помер у 1987 році, що поставило крапку в історії виду. У 2009 році шлюбний поклик цієї пташки виклали на YouTube. Відтоді пісню останнього мого алакайського, що лишилася без відповіді, прослухали понад півмільйона разів. «РЕ-АНІМАЦІЯ» — цифрова і просторова відповідь на шлюбний поклик пташки. Художник реконструює природний ареал виду, який мовби оживає й намагається відстояти своє право на життя, як не в органічному, то бодай у цифровому світі.

Стеенсен постає як цифровий садівник: він створив 3D-скани безлічі видів місцевої флори і фауни, а тоді висадив їх у своєму просторі, написавши алгоритм, який описує їхню колонізацію острова. Звуки цього віртуального світу — музика, створена за допомогою алгоритмів, та інтерактивні аудіоефекти авторства Майкла Рісмана, музичного керівника групи Philip Glass Ensemble.
Деніел Тернер
(35 – США)
Деніел Тернер народився у 1983 році у Портсмуті, Вірджинія, США. Він отримав ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва в Інституті мистецтва Сан-Франциско у 2006 році і наразі живе та працює у Нью-Йорку, штат Нью-Йорк. Роботи Тернера були представлені в рамках міжнародних виставок, зокрема: «Daniel Turner» у Chinati Foundation, Марфа, штат Техас; «2 220», Objectif Exhibitions, Антверпен, Бельгія; «Die Kräfte Hinter Den Formen», Galerie im Taxispalais, Іннсбрук, Австрія; «Eclat Attraction de la Ruine», університет «Нова Сорбонна», Париж, Франція; «(IPN)», Le Confort Moderne, Пуатьє, Франція; «L'expostion D'un Film», Центр сучасного мистецтва / Фонд Arditi, Женева, Швейцарія; «Die Kräfte Hinter Den Formen», Kunstmuseum Krefeld, Museen Haus Esters und Haus Lange, Крефельд, Німеччина; «Particle Processed Cafeteria», König Galerie, Берлін, Німеччина; «Freezer Burn», Hauser & Wirth, Нью-Йорк, штат Нью-Йорк; «you, your sun and shadow», Університет співдружності Віргінії, Річмонд, штат Віргінія; «PM», Team Gallery, Нью-Йорк, штат Нью-Йорк; «Clear», Gagosian Gallery, Лос-Анджелес, штат Каліфорнія; «Four Rooms», центр сучасного мистецтва в Уяздовському палаці, Варшава, Польща; «Expanded Painting», 5-та Бієнале у Празі, Прага, Чеська республіка; та «Modern Talking», Muzeul de Arta Cluj-Napoca, Клуж, Румунія. Тернер був запрошеним науковим співробітником Нью-йоркського університету у 2009-2010 рр. Про творчість Тернера писали у к ряді монографій та публікацій, зокрема, такі видання як The New York Times, The Wall Street Journal, CBS News, Forbes Magazine, Architectural Digest, Interview Magazine, Art Forum, Modern Painters, Flash Art та The Brooklyn Rail. Він отримав премію Фонду Поллока-Краснера у 2018 році та грант в рамках програми Віргінського музею образотворчого мистецтва з 2004 по 2009 р.
Деніел Тернер переважно працює із скульптурою, маніпулюючи з матеріалом та перетворюючи знайдені об'єкти на тверді, тактильні форми чи атмосферні середовища. Його роботи — продукт контрольованих процесів, які обігрують специфіку місця. Цей підхід дає Тернерові змогу створювати скульптурні форми на основі транспозиції, вибудовуючи чуттєвий зв'язок із географічними локаціями, культурними асоціаціями та людьми.

Для цієї виставки Тернер створив три скульптури, натхненням для яких стала Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня. Він перетворює предмети з української лікарні на конкретні й водночас ефемерні форми. Ця лікарня, заснована у 1897 році, відкрита до сьогодні і спеціалізується на амбулаторному лікуванні та профілактиці психіатричних і неврологічних захворювань, а також нейрохірургії. Художник тонко працює із середовищем. Він відібрав, архівував і переплавив одну метричну тону залізних ліжок із лікарні на дві концентровані форми. Третю скульптуру створено за схожим методом, тільки тут побочні продукти від переробки сталі ніби закарбувались у стіну. Для Тернера форма зводиться до процесу трансформації. Вибір матеріалу обігрує впізнаване замкнене середовище і зберігає фізичні ефекти, які накопичуються в певному місці.
Лаура Уертас Міллан
(35 – Колумбія)
Лаура Уертас Міллан – франко-колумбійська художниця і режисер. У переплетінні етнографії, екології, художньої літератури та історичних довідок її роботи, основані на зображеннях, що рухаються, вдаються до вивчення стратегій виживання, опору та стійкості до насильства. Її кінематографічна практика, побудована на спорудженні складних візуальних та звукових світів з вкрапленням реального, представлена як на майданчиках сучасного мистецтва, так і на міжнародних кінофестивалях. Її фільми, що були відібрані для участі в офіційній програмі Viennale (Відень), Міжнародного кінофестивалю в Торонто, Нью-йоркського кінофестивалю, фестивалів La Habana та Cinéma du Réel (Париж), стали призерами конкурсів у Локарно, FIDMarseille, Doclisboa та Videobrasil та ін. Вона брала участь у показах та виставках у таких інституціях, як Музей Соломона Гуггенхайма (Нью-Йорк), Центр Помпіду (Париж), Національна галерея Jeu de Paume (Париж), Музей сучасного мистецтва у Меделліні, Les Laboratories d´Aubervilliers, Western Front (Ванкувер) та Instituto de Visión (Богота). Ретроспективи її фільмів проводилися в Інституті сучасного мистецтва(ICA, Лондон), в рамках Кінофестивалю у Мар-дель-Плата, і Кінематеці Торонто(TIFF Lightbox) та у центрі Flaherty Seminar. Її роботи входять до державних і приватних колекцій таких установ, як Kadist Foundation (Париж-Сан-Франциско), Centre National des Arts Plastiques (CNAP) та Cisneros Fontanals Art Foundation (Майямі). Наразі вона працює над своїм першим повнометражним фільмом після отримання у 2017 році ступеню Доктора філософії від університету PSL (програма SACRe) та Sensory Ethnography Lab (Гарвардський університет).
Фільми Лаури Уертас Міллан балансують між сучасним мистецтвом і кінематографом. У них художниця переплітає антропологію з екологією та історичними дослідженнями, що стають підґрунтям для її дослідницьких кінематографічних робіт, у яких вона розглядає стратегії виживання, опору і спротиву насильству. В останні роки Уертас Міллан працює над серією «етнографічних фантазій», які супроводжуються ґрунтовним дослідженням її кінематографічної концепції.

Для Future Generation Art Prize Уертас Міллан створила новий твір Let My People Go, що являє собою п'ятиканальну відеоінсталяцію. Головна героїня оповіді — рослина коки, що її народ муїна муруї в Колумбійській Амазонії вшановує як найвищу сакральну сутність, жіночий первень і джерело влади та мудрості. Новий поглинаючий твір Уертас Міллан запрошує нас до ритуального споглядання «мамбе» — зеленого порошку, який використовують під час ритуалу поклоніння. Показуючи, як уживання цієї психотропної субстанції може дати свободу, Let My People Go відмовляється від загальновживаних стереотипів про кокаїн і насильство й натомість подає діалог із природною сутністю.
Алія Фарід
(33 – Кувейт)
Алія Фарід (нар. 1985) живе і працює у Кувейті та Пуерто-Ріко – країнах, з яких вона походить, і чию складну колоніальну історію вона розкриває через малюнки, об'єкти, просторові інсталяції та фільми. Вона має ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва Школи пластичного мистецтва Пуерто-Ріко (Сан-Хуан), Магістра наук з візуальних досліджень Програми візуального мистецтва MIT (Кембридж, Массачусетс), а також Магістра мистецтв Музею досліджень та теорії критики Програми незалежних студій MACBA (Барселона). Фарід брала участь у резиденціях Beta Local (Сан-Хуан), Casa Árabe спільно з Delfina Foundation (Кордоба, Іспанія), Матхаф: Арабський музей сучасного мистецтва (Доха), Davidoff Art Initiative (Ла-Романа), The Serpentine Galleries (Лондон), La Cité Internationale des Arts (Париж), та marra,tein (Бейрут). Серед нещодавніх і майбутніх виставок – участь у 32-й Бієнале у Сан-Паулу, 20-му Фестивалі сучасного мистецтва Sesc_Videobrasil, 12-й Бієнале у Кванджу, а також у 14-й Бієнале у Шарджі. Нещодавні і нові виставки її робіт представлені у NC-arte (Богота), Galerie Imane Farès (Париж) та Sultan Gallery (Кувейт). Вона є реципієнтом програми 2018 року Art Jameel Commission (Дубаї), гранту на виробництво у сфері візуального мистецтва від Арабського культурного фонду, а також номінована на здобуття премії Future Generation Art Prize 2019.
У своїй інсталяції, створеній для Future Generation Art Prize 2019, Алія Фарід продовжує досліджувати функцію музеїв у Перській затоці. Цей твір розглядає питання репрезентації; він постав у відповідь на поразку кількох спроб скопіювати західні зразки в рамках модернізаційного проекту. Фрагментований показ творів поєднує символи минулого і теперішнього, зображуючи занепад арабського політеїзму з появою ісламу, а тоді злет новітнього матеріалізму з появою економіки, сфокусованої на нафтовій промисловості. Серед виставлених об'єктів — пістрява неонова вивіска й керамічні копії предметів, які зберігаються в фондах у підвалі незавершеного Кувейтського національного музею: грецькі пальметти, набатейська скульптура дельфіна з відбитим хвостом, кам'яна кадильниця і стела. Водночас склепінчаста архітектура зали перегукується з інтер'єрами Кааби, що колись слугувала язичницьким пантеоном і була наповнена сотнями обрядових статуй. Ці просторові паралелі дають Фарід змогу зобразити світ, сповнений прихованої напруги і пронизаний суперечливими поглядами на роль і виробнитцво зображень.
Емілія Шкарнуліте
(31 – Литва)
Емілія Шкарнуліте протягом останніх десяти років створює фільми та відео у тих місцях, де постають сучасні політичні питання. Шкарнуліте досліджує зміщення меж між документальним і вигаданим, між екологічними та космічними силами: зондуючи всі види нелюдського та пост-людського масштабу в глибинах космосу та часу. Масштабні відеоінсталяції Емілії – це обширні, індикативні медитації, присвячені нашому поточному екологічному дискурсу. Географія, якою подорожують її фільми, позначена епічним ландшафтом – в ньому матеріалізуються незримі «гіпероб'єкти», які дедалі все більше визначають наші політичні та екологічні кризи. Вона має ступінь магістра мистецтв, який отримала в Академії сучасного мистецтва у Тромсе, Норвегія. Протягом останнього часу вона була нагороджена декількома преміями, зокрема Kino der Kunst Project Award, Мюнхен (2017), Spare Bank Foundation DNB Artist Award (2017) та Литовською Національною мистецькою премією для молодих художників (2016). Шкарнуліте є також засновницею та директором Polar Film Lab у Тромсе, Норвегія.
Володарка головної премії Future Generation Art Prize 2019
«Робота Емілії Шкарнуліте «t1⁄2» є послідовно і впевнено поданим результатом глибокого та масштабного дослідження. Журі було загіпнотизоване її масштабом, ритмом і темпом, у поєднанні зі здатністю компактно й точно працювати з великими проміжками людського часу. Те, як вона використовує такий медіум як відео, переростає у багатодисциплінарний досвід, у якому відбувається зіткнення з багатьма важливими питаннями, що постають сьогодні перед людством і часто залишаються непроговореними. Не вдаючись до зайвої дидактики чи проповідування, ця робота зберігає свою необмеженість у часі та поетичність, і водночас піднімає фундаментальні питання про те, звідки ми походимо, хто ми є і куди ми можемо прийти».
У своїх фільмах Емілія Шкарнуліте досліджує мінливу межу між документальним і художнім твором. Вона працює передусім із довгим триванням, від космічного й геологічного до екологічного й політичного, досліджуючи нелюдські і постлюдські масштаби в глибині часу і простору.

Її нова робота «t1⁄2» продовжує розвивати тему постлюдської міфології. Це — візуальні роздуми про сучасну науку з перспективи майбутнього археолога. «t1⁄2» має підзаголовок «Період напіврозпаду» — у ядерній фізиці цей термін окреслює розпад ядра атома. Твір демонструється як масштабна відеоінсталяція, де глядач перетинає епічний географічний ландшафт, сконструйований за допомогою 3D-сканерів дистанційного зондування і дзеркальної стелі.

Шкарнуліте грає роль сирени, поєднуючи минуле з майбутнім, досліджуючи пам'ять про етруські некрополі, Литовську атомну електростанцію — сестру Чорнобильської АЕС, обсерваторію для виявлення нейтрино «Супер-Каміоканде» в Японії, фабрику антиматерії та Великий адронний колайдер у Європейському центрі ядерних досліджень, радіолокаційну станцію «Дуга» і заполярну базу підводних човнів часів Холодної війни. «t1⁄2» звертається до феноменів, більших за масштабом і за людське життя, і за людство в цілому — до близької кліматичної катастрофи, природних явищ, ідеологічних конструктів, колосальних дослідницьких споруд, новітніх геополітичних процесів і людського знання, як ми його уявляємо. Усі вони лишили шрами на планеті Земля.
Маргеріт Юмо
(31 – Франція)
Маргеріт Юмо (нар. 1986, Франція) живе і працює у Лондоні, Великобританія. Вона отримала ступінь магістра мистецтв у Королівському коледжі Мистецтв, Лондон, у 2011 році. Персональні виставки з її роботами проходили у Tate Britain, Лондон, Великобританія; Haus Konstruktiv, Цюріх, Швейцарія; Schinkel Pavillon, Берлін, Німеччина; Nottingham Contemporary, Великобританія; Palais de Tokyo, Париж, Франція; та C L E A R I N G, Нью-Йорк, США. Її роботи були представлені в рамках багатьох групових виставок, зокрема, у High Line, Нью-Йорк, США; Château de Versailles, Франція; Kunsthal Charlottenborg, Копенгаген, Данія; Serpentine Gallery, Лондон, Великобританія; Victoria and Albert Museum, Sculpture Gallery, Лондон, Великобританія; та FRAC Midi-Pyrénées, Тулуза, Франція. Персональна виставка Юмо «Birth Canal» проходить зараз у новому Музеї Нью-Йорка. У 2019 році її персональні виставки пройдуть у Museion in Bolzano, Італія, та у Kunstverein, Гамбург, Німеччина. Роботи Маргеріт Юмо входять до колекцій таких інституцій, як MoMA, Нью-Йорк, США; Tate Britain, Лондон, Великобританія; Aishti Foundation, Бейрут, Ливан; Zabludowicz Collection, Лондон, Великобританія; Modern Forms, Лондон, Великобританія. У своїх роботах Юмо інсценує перетинання великих відстаней у часі та просторі, переходи між тваринним та мінеральним і зіткнення особистих бажань з силами природи. Її творчість досліджує можливість комунікації між світами та засобами, завдяки яким знання формується за відсутності доказів чи через неможливість доступу до об'єкту дізнання. Юмо сплітає події у спекулятивні наративи, наділяючи таким чином невідомі, незримі, вимерлі форми життя здатністю виплеснутися у грандіозній величі. Поєднуючи протоісторію, окультну біологію та наукову фантастику у виставі, що спантеличує, її роботи воскрешають минуле, з'єднують підземне і підшкірне, водночас оновлюючи жанр пошуку відповідно до вимог інформаційної ери.
У своїй художній практиці Маргеріт Юмо звертається до різних галузей знань: від палеонтології та медіатеорії до біології, виробляючи підвалини для своїх міждисциплінарних робіт. У своїх творах художниця послідовно змішує наукові факти, теорії змови й художні спекуляції. Юмо розповідає про уявні події — скажімо, відродження вимерлих доісторичних видів чи появу потойбічних створінь.

Для Future Generation Art Prize Юмо підготувала проект, що говорить мовою археології майбутнього чи альтернативної історії. Він продовжує розвивати теми, до яких Юмо звернулася минулого року на персональній музейній виставці «Пологові шляхи» у США. Художниця і далі втілює амбітні задуми, вперше у своїй практиці поєднавши звук із графікою, аби виявити зв'язки між минулим і майбутнім, між небом і землею. Поєднання візуальних і звукових відчуттів у творі генерує нове знання і змінює вектор розуміння світу.
Базель Аббас і Руанн Абу-Раме
Базель Аббас і Руанн Абу-Раме (нар.1983) працюють разом в рамках практик, основаних на звуці, зображенні, тексті, інсталяції та перформансі. Їхня практика, яка значною мірою покладається на дослідження, зосереджена на перетинах між перформативністю, формуванням політичних образів, тілом та віртуальністю. У всіх своїх роботах вони випробовують сучасний ландшафт, позначений, здається, вічною кризою та безкінечним «теперішнім часом», який формується політикою, основаною на бажанні і трагедії. В рамках своїх проектів вони відкопують, активують і винаходять випадкові наративи, фігури, жести і території в якості матеріалу для того, щоб наново вигадати можливості теперішнього часу. Їх підхід значною мірою полягає у зборі взірців як існуючих, так і власноруч вигаданих матеріалів у вигляді звуків, зображень, текстів, об'єктів і перетворенні їх разом на нові «сценарії». Результатом цього є практика, яка вивчає політичні, інтуїтивні, матеріальні можливості звуку, зображення, тексту та місцини, набуваючи форми мультимедійних інсталяцій та живих перформенсів з використанням звуків/зображень. Серед персональних виставок - Kunstverein Hamburg (Гамбург), Krannert Art Museum (Іллінойс), Alt Bomonti (Стамбул), ICA (Філадельфія), Центр сучасного мистецтва (Осло), Carroll/Fletcher (Лондон), Akademie Der Kuenste Der Welt (Кьольн), New Art Exchange (Ноттінгем) та Delfina Foundation (Лондон). Окремі групові виставки включають Kunstgebaude Stuttgart (Штуттгарт), Portikus (Франкфурт), The Mistake Room (Лос-Анджелес), SeMa Biennale (Сеул), Kunsthalle Wien (Відень), Музей сучасного мистецтва Варшави, ICA (Лондон), 12-ту Бієнале в Шарджі, 31-у Бієнале у Сан-Паулу; 10-ту Бієнале у Кванджу; 13-ту Бієнале у Стамбулі; 6-е Шоу в Єрусалимі; HomeWorks 5 (Бейрут); та Palestine c/o Venice в рамках 53-ї Бієнале у Венеції. Художники були науковими співробітниками Академії світового мистецтва у Кьольні у 2013 році і учасниками резиденції Delfina Foundation, Лондон, у 2009 році. Вони є володарями премії Бієнале у Шарджі 2015 року та премії Abraaj Prize 2016 року. Їх остання публікація «And Yet Amy Mask Is Powerful» випущена виданням Printed Matter у Нью-Йорку.
Фільм Базеля Аббаса та Руанн Абу-Раме «Свідчи, о ясная зоре» пропонує нам розглянути, як знищення тіл переплітається зі знищенням зображень, і уявити умови, за яких ті можуть з'явитися знову.

В основі твору — відео з камери спостереження, встановленої армією Ізраїлю.

19 березня 2014 року чотирнадцятирічний Юсуф Шавамре перетнув неподалік від Хеврона «роз'єднувальний мур», який звели ізраїльські військові. Він ішов збирати акуб — їстівну рослину, що вважається делікатесом у палестинській кухні: вона росте на великій висоті та квітне лише кілька днів. Коли він перетнув мур, його застрелили. Суд наказав військовим оприлюднити запис із камери, який зрештою потрапив до мережі (пізніше його стерли). «Свідчи, о ясная зоре» ґрунтується на фрагментованому сценарії-колажі онлайн-записів щоденного стирання тіл, землі й будівель, а також їхнього повернення в ритуалі й перформансі. Матеріал рухається й нашаровується, а густина зображень зростає з кожним новим рівнем, який закриває те, що було раніше, у безперервному свідченні і стиранні. Нагромадження й розвіювання свідчень повертає нам певні моменти, які ми могли пропустити як білий шум, але ми не можемо ані повернутись і придивитись уважніше, ані відвернутися від них. Незліченні тіла протидіють спробам їх стерти, з'являючись на вулицях, за посиланнями, у записах камер спостереження.

Із широко заплющеними очима
Вона зцілює його поцілунком, і він оживає.
А якщо смерть прийде, ми хочемо, щоб вона була, як ти:
Червонощока і схожа на морські хвилі.
Вона зцілює його поцілунком, і він оживає
Лише кохана збереже наші таємниці
Із широко заплющеними очима
Дай мені свою шаль, щоб я перев'язав рану, дай мені свою шаль
Передай землі, що мене виростила: я люблю її
Свідчи, о ясная зоре
Якби ж гора поміж нами розсипалася прахом
Дай мені свою шаль, щоб я перев'язав рану, дай мені свою шаль
Земле солодкого пилу: навіть у вогнях твоїх — рай
Cooking Sections
Cooking Sections (група, створена у 2013 році Даніелем Фернандесом Паскуалем та Алоном Швабе) – це дует просторових практиків, що базується у Лондоні. Їхня практика, що основана на дослідженнях і використовує інсталяції, перформанс, картографію та відео, вивчає перетини кордонів між візуальним мистецтвом, архітектурою та геополітикою. Починаючи з 2015 року вони працюють над декількома ітераціями довгострокового прив'язаного до місцевості проекту CLIMAVORE, що досліджує питання харчування у відповідності до кліматичних змін. У 2016 році вони відкрили The Empire Remains Shop – платформу для критичних роздумів про наслідки продажу решток Імперії сьогодні. Їхня перша книга про проект була нещодавно опублікована виданням Columbia Books on Architecture and the City. Cooking Sections були представлені в рамках виставки Павільйону США на Бієнале у Венеції у 2014 році. Їх роботи також були представлені в рамках 13-ї Бієнале у Шарджі; Manifesta12, Палермо; Lafayette Anticipations, Париж; Serpentine Galleries, Лондон; Atlas Arts, о. Скай; Neue Nationalgalerie, Берлін; Storefront for Art & Architecture, Нью-Йорк; HKW, Берлін; Akademie der Künste, Берлін; Архітектурної трієнале у Осло в 2016 році; ParckDesign, Брюссель; а також вони були учасниками резиденції The Politics of Food у Фонді Дельфіна, Лондон. Про їхні роботи писав ряд міжнародних видань: e-flux, Lars Müller, Sternberg Press, Volume, Frieze Magazine та інші. Наразі вони ведуть студію у Королівському коледжі мистецтв у Лондоні.
Володарі спеціальної премії Future Generation Art Prize 2019
«Журі висловлює глибоку повагу до художньої практики, що зачіпає серйозні питання, до яких наші майстри політики не відчувають ані найменшого апетиту. Через свою роботу «CLIMAVORE: За право землі не бути виснаженою» Cooking Sections роблять пропозиції для побудови кращого майбутнього й успішно залучають до цієї теми більш широку аудиторію».
Cooking Sections вдається до об'єднавчого потенціалу біоактивізму, щоб дослідити процеси виробництва, приготування і споживання їжі в різних куточках земної кулі, а тоді запропонувати альтернативні сценарії. Їхній тривалий проект CLIMAVORE покликаний візуалізувати, як антропогенні кліматичні феномени та зміни ландшафту вплинули на цикли виробництва і споживання харчових продуктів.

У «CLIMAVORE: За право ґрунту не бути виснаженим» художники проблематизують зажерливу експлуатацію українських чорноземів, привертають увагу глядачів до хиб державного управління природними ресурсами і захищають родючі ґрунти від споживацьких стратегій приватного капіталу. У рамках цього проекту художники вийшли поза простір PinchukArtCentre та намагаються переосмислити місцеву міську історію. Вони запрошують глядачів до підвалу Бессарабського ринку, який має маловідому суперечливу історію. Під час Голодомору льодівня під Бессарабським ринком була перепрофільована на морг. Саме тут в оточенні предметів землеробства різних епох відбувається тривала публічна дискусія про екологічні проблеми в Україні. На кожній зустрічі відбудеться публічна дегустація хліба, виготовленого за рецептами, що їх розробили митці. Міждисциплінарний підхід Cooking Sections включає фантастичний юридичний вимір: художники запропонують українським юристам створити законопроект, який утверджує право ґрунту не бути виснаженим. Цей документ створить концепцію ґрунту як суб'єкта правових стосунків, рівного з іншими юридичними одиницями, що передбачає повагу до його прав.
інсталяція, створена спеціально для заданого простору . відкриття «Зали 31» у підвалі Бессарабського ринку; документальна виставка фотографій, репродукцій колекційних об'єктів, карт, глиняних фігурок, чорнозему; червоно-синє освітлення; шість відкритих дискусій у форматі перформансу; рецепти хліба, зумовлені місцем, де знаходиться інсталяція, й відкриті дегустації; законопроект, що надає ґрунту право не бути виснаженим «Розмови про ґрунт» відбудуться в підвалі Бессарабського ринку о 15:00: «Голодомор» (9 лютого), «Кургани» (16 лютого), «Захист від вивітрювання» (26 лютого); «Вода у Криму» (16 березня), «Комерціалізація ґрунту» (23 березня), «Зерно-мігрант» (30 березня) Створено за підтримки PinchukArtCentre Особлива подяка Світлані Лавренчук та Олександрі Тряновій Проект став можливим за допомоги Ольги Безверхої, Микити Момота, Даніїла Ревковського, Марії Шенкнехт
Фото на сторінці доступні для використання у ЗМІ.
При використанні фото, будь ласка, вказуйте наступну інформацію.
Фотографії надані PinchukArtCentre © 2019. Фотограф: Максим Білоусов.

Церемонія нагородження

Вернісаж

Фото на сторінці доступні для використання у ЗМІ.
При використанні фото, будь ласка, вказуйте наступну інформацію.
Фотографії надані PinchukArtCentre © 2019. Фотографи: Сергій Іллін, Олександр Пілюгин
Вівторок — Неділя:
з 12:00 до 21:00
Вхід вільний

Години відвідування

Місцезнаходження

вул. Велика Васильківська/Басейна 1/3-2, Київ, Україна
+380 44 590-08-58
info@pinchukartcentre.org