Виставка 18 номінантів та номінанток на Премію PinchukArtСentre 2022

Полотно, акрил, стілець.
Надано художницею.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

У роботі «Я неможлив_а без тебе» Катерина Лисовенко досліджує маніпулятивний потенціал поняття героїзму та культу, що його супроводжує. Це вівтарний триптих, який зображує трьох міфологічних персонажів: Медузу горгону, Мінотавра та кентавра. У сюжетах давньогрецької міфології всі вони є ворожими постатями, що зазнають насильства з боку героїв, яким відводиться головна роль. Попри це, в роботі Лисовенко істоти, що зазвичай уособлюють зло, стають основними ліричними героями: тут вони борються, захищаючи своїх близьких. Авторка пропонує поглянути на знайомі сюжети з незвичної точки зору та побачити, що ці монстри теж мають свої почуття й мотивацію.

У часи війни кожна людина відшукує власний сенс боротьби та причини її продовжувати, всі знаходять собі власних героїв та б'ються за власну утопію. Мисткиня ставить навпроти вівтаря стілець і пише на його сидінні: «Місце героя завжди вільне й завжди пусте», в такий спосіб даючи глядачеві простір, де можна поміркувати про власне сприйняття концепту героя.

Стіна, фортепіано.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

У своїй мистецькій практиці Антон Саєнко послідовно працює з темою простору, прагнучи знайти для нього якомога більш абстрактну та чисту репрезентацію. Ця тема привела художника до роботи з пейзажем та дослідження розподілу влади у стосунках з ландшафтом як об'єктом його практики. Врешті-решт, усі спроби приборкати природу завершуються однаково: постать митця зазнає поразки та зливається з довкіллям, стаючи частиною пейзажу.

Глядач потрапляє до похмурої кімнати з прямокутником на протилежній від входу стіні. Цей прямокутник – не картина, не зображення і взагалі не мистецький об'єкт. Це рама, вікно, прочинене в пустоту, з якої долинають звуки. Можливо це аудіозапис на постійному повторі, а може й сам художник, який грає на фортепіано та наспівує вірш репресованого Радянським Союзом українського поета Василя Стуса: «Нехай горить трава по осені…».

Саєнко створює свій пейзаж в формі просторової картини, використовуючи в якості інструментів світло, тінь і звук. Він намагається позбавити роботу матеріальності та відчужується від продиктованих ринком мистецьких форм у пошуках свободи поза звичними установками культури.

Трьохканальне відео 23′33″, килими, подушки, конструкція з гіпсокартону.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre та Goethe-Institut Ukraine.

У своїй новій роботі Ходак досліджує політичний потенціал популярної китайської соцмережі TikTok, її алгоритми, а також можливості для пошуку нової політичної мови, яка була б зрозуміла молоді.

Художник пропонує глядачеві лягти зручніше й зануритися в потік TikTok-відео з відсилками до практик українського авангарду. Значну частину цих відео було знято в харківському будинку «Слово», який у 1930-х роках був важливим культурним центром, де мешкали митці-авангардисти, більшість яких згодом стали жертвами сталінських репресій. Ходак запросив до Харкова тіктокер_ок, аби разом із ними знімати відео та брати участь у відбудові міста, що живе під майже безперервними обстрілами. У спробі відновити перервану традицію українського модернізму він запропонував тіктокер_кам кілька днів пожити в будинку «Слово» та разом помріяти про нову утопічну післявоєнну Україну.

У кутку, протилежному від того, де розташовані екрани з відео, збудована гіпсокартонна конструкція, що своєю формою відсилає до авангардних монументальних проєктів. Вона вкрита цитатами з вірусного відео 2007 року, на якому український політик Михайло Добкін намагається записати передвиборче звернення до жителів Харкова, а його політичний союзник Геннадій Кернес з-за кадру дає йому лайливі вказівки. У цій інсталяції автор протиставляє ідеалістичне максималістське уявлення про те, як має творитися політика, реаліям політичного життя.

Фотополімер.Надано художницею.Створено за підтримки PinchukArtCentre.
Нова робота Нікітіної – скульптурна композиція, що зображує чотирьох дітей, які грають у хованки. Троє з них прикривають очі руками, повернувшись обличчями до стіни, а четвертий, маленький хлопчик, потайки озирається на глядача. Вони – українські діти, які після початку повномасштабної війни були змушені переїхати до чеського міста Брно. Тут їх називають біженцями, та самі вони відмовляються носити цей ярлик, сприймаючи ситуацію швидше як гру, в якій треба рахувати місяці й чекати на повернення в Україну. У цих хованках вони шукають, а не ховаються.
Після 24 лютого Нікітіна брала участь у проведенні творчих занять для українських дітей, щоб допомагати їм відволіктися від трагічних подій та краще адаптуватися на новому місці. Виявилося, що терапевтичні практики працюють в обидва боки: за якийсь час мисткиня помітила, що навчилася зберігати спокій та оптимізм, дивлячись на світ, як дитина, безжурно й трохи наївно.
Нікітіна створює свої фотополімерні скульптури за допомогою технології 3D-сканування. Вона робить 3D-репортажі, документує та архівує деякі події з розрахунком, що в майбутньому створені нею об'єкти стануть своєрідним соціальним коментарем до теперішніх часів. Замість створення портретів публічних особистостей вона знаходить для своїх робіт нові обличчя, нові визначні постаті сучасності, наприклад, воїнів на реабілітації чи, як у цьому випадку, дітей. Її мета – не створити монумент, а подякувати своїм героям за надію та натхнення не опускати рук і зберігати віру навіть у найтемніші часи.

Ми зустрінемося знову, 2022

Відео, фотографії, об'єкти, текст.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Напиши хоч раз на день, 2022

відео, 25.04.2022 – в процесі.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Фотографії моєї мами, 2022

24 фотографії, цифровий друк, Hahnemühle Rag Baryta 315 gsm.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Батько-вщина, 2022

10 об'єктів, текст.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

У своїх роботах Юрій Білей досліджує тему еміграції та міркує про поточні соціально-політичні явища. В основі більшості його проєктів лежить власний досвід, якому митець надає форми, широко використовуючи запозичення і цитати. Сім років тому він переїхав до Польщі, відтак звернення до теми еміграції є цілком логічним напрямком його художньої практики.

У цій роботі Білей використовує звичні мистецькі форми, за допомогою яких аналізує та передає власні почуття, викликані війною. Твір складається з трьох частин; кожна розповідає про одного з членів сім'ї митця, які живуть в Україні.

Першу частину Білей присвятив своєму молодшому братові, який зараз воює на передовій. Це – відео, яке доповнюватиметься протягом виставки, має назву «Напиши хоч раз на день», в ньому автор зачитує переписку з братом. Друга частина називається «Батько-вщина». В ній глядачеві представлено особисті речі художника та його родини, кожен об'єкт у супроводі пов'язаної з ним історії. Всі вони репрезентують спогади з життя Білея, починаючи з дитинства, та розповідають про вплив батька на митця та його професійне становлення. Третя частина носить назву «Фотографії моєї мами» – це експозиція фотографій, зроблених матір'ю Білея. На них зображено букети з квітів, які вона власноруч виростила та скомпонувала. Всі ці фото були зроблені після 24 лютого. Представивши їх у виставковому просторі, автор підсвічує для широкої аудиторії творчий потенціал своєї матері.

«Ми зустрінемося знову» – це поетичне переплетіння туги за рідними, любові, страху, провини та розчарування, які митець відчуває в ситуації «вибору без вибору». Необхідність вирішити, чи залишатися з дружиною в Польщі, чи відвідати рідних в Україні створює трагічний конфлікт, із якого немає виходу. Тож у цій роботі Білей також звертається до проблеми нової дійсності, в якій опинилися ті українці, які постійно проживають за кордоном і зараз не можуть повернутися на батьківщину.

Гіпсокартон, профіль, кабель-канал, ковролін, плівка, брус, пресована деревина.
Ініційовано художником та художницею.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Робота Владімірова та Майбороди порушує питання доцільності мистецтва під час війни. У просторі зібрані будівельні матеріали, які використовувалися або купувалися для монтажу попередніх виставок в PinchukArtCentre. Серед матеріалів є як нові, так і використані. Гіпсокартон, профіль, ковролін, брус тощо — кожен з представлених та описаних об'єктів передадуть українським громадським організаціям для відновлення будинків на Київщини, які постраждали від російської збройної агресії. Допоки волонтери не заберуть матеріали, виставкова зала тимчасово перетворюється на складське приміщення.

Подяка Дмитру Чепурному та Ярославу Шафінському за допомогу в монтажі роботи.

Цифровий друк, лайтбокси.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Гумілевський почав працювати над фотосерією під назвою «Коріння» невдовзі після повномасштабного вторгнення 24 лютого. Ця робота – продовження мандрівки в пошуках свого внутрішнього «Я», розпочатої художником у минулій серії, що називалася «Гігант». Він розвиває взяту тему далі, змінюючи точку зору: цього разу митець розглядає себе як частину спільноти й намагається знайти нові шляхи об'єднання людей, що не спиралися б виключно на концепт нації. Гумілевський видобуває з глибин своєї уяви образи нової ідеології. В такий спосіб він розкриває заховані в підсвідомому ментальні символи та демонструє, як глибоко вони вкорінені в кожному з нас.

Простір, в якому експонується робота, імітує капличку: ліричний герой, тобто сам митець, дивиться на глядача зі стелі, приміряючи на себе роль бога-творця. Всю мистецьку практику Гумілевського можна розглядати як подорож до власної внутрішньої сутності, в процесі якої авторові вдається полюбити себе таким, який він є. Створюючи фотографічні автопортрети та використовуючи наготу як інструмент, митець перетворює цю роботу на гімн безумовному самоприйняттю, що дарує свободу.

Подяка Сергію Мельниченку.

Відео 7′44″, органна лавка.

Новий твір Ніколая Карабіновича – це фінальна робота трилогії, яку митець частинами презентував у PinchukArtCentre протягом останніх чотирьох років. У першій частині під назвою «Голос тонкої тиші» він розповідав історію свого діда, депортованого до Казахстану в 1949 році. Друга, що називалась «Якнайдалі», була присвячена дослідженню грецького та єврейського коріння сім'ї Карабіновича та міркуванням про історичну напругу й конфлікти між цими народами, діаспори яких співіснують у сучасній Одесі. У третій та останній частині митець висвітлює досвід, пов'язаний з життєвими перипетіями, з якими зіткнулась його мати. Розповідаючи дуже особисті історії з життя власної сім'ї, він при цьому надає їм лаконічної форми, зводячи до мінімуму подробиці, що дозволяє глядач_кам ідентифікувати себе з героями цих робіт і перейнятися їхніми почуттями.

Своєю розповіддю про маленьку особисту трагедію митець натякає на те, що подібні нещастя трапляються ще з мільйонами інших людей, та їхні страждання проходять непоміченими на тлі злочинів і жахіть війни. Він підкреслює конфлікт між присутністю й відсутністю, знайомий багатьом українцям, які мусили виїхати за кордон. У відео мати митця виконує Концерт для органа, литавр і струнного оркестру Франсіса Пуленка на уявному органі. При цьому в кадрі не видно слухач_ок і не чути музики, а героїню оточує тиша та безлюдна пустеля.

Полотно, олія, левкас.
Надано художницею.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

У глибині затемненої кімнати на підставці стоїть полотно з монохромним зображенням понівечених хворобою торсу хлопчика. Тиха усамітненість експозиційної зали робить зображення схожим на ікону: світла шкіра героя немовби сяє на темному тлі й одразу впадає у вічі.

У своїй новій роботі Мельник висвітлює двоїстість почуття емпатії, що переживає людина, яка дивиться на чужі страждання. Інтерес авторки зміщується з теми насилля на тему болю, що розглядається безвідносно до його причини. Попри те, що основою для картини стали дослідження мисткині в воєнному фотоархіві, вона не зображає на полотні бойове поранення. Замість цього художниця звертається до захворювання, яке вона розглядає як битву між життям і смертю та використовує в якості метафори війни.

У своїй художній практиці Мельник послідовно використовує левкас, техніку традиційну для іконопису. Обираючи цей матеріал, вона прагне викликати у глядач_ок враження контакту зі сакральним об'єктом і створити чуттєве напруження між ними й роботою. Твір виконано в авторській техніці, що передбачає нанесення на ґрунт численних напівпрозорих шарів фарби. На його створення пішло кілька місяців кропіткої роботи, протягом яких мисткиня постійно мала перед очима зображення болю, що поволі проступало на полотні.

Роботу присвячено Владу Малашевському (27.02.2022) та Федору Сурженку (05.06.2015), чиї серця зупинилися, не витримавши майбутньої навали насилля.

Відео, цифровий друк, неон.
Надано художницею.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Тривалість відео:
1 зала: 19′11″;
2 зала (зліва на право): 2′24″, 4′33″, 5′28″, 2′15″;
3 зала: 6′45″

Центральною темою нової роботи Вікторії Довгадзе є людське тіло як об'єкт публічного покарання. Воно розривається поміж страхом і бажанням, болем і насолодою, що можуть бути одночасними чи переживатись окремо. У своїй іммерсивній інсталяції мисткиня пропонує глядач_кам дослідити внутрішній світ декількох персонажів, які взаємодіють із людським тілом у площині того, що прийнято вважати ненормальним. Ці персонажі – людина, яку «виправляють» покаранням, мастурбатор і некрофіл. Особливу увагу в роботі приділено також самому тілу, яке, звільняючись від умовностей, віддається виру своїх таємних бажань.

Експозицію поділено на три частини, кожна з яких розташовується в окремій залі. У цих залах відбувається взаємодія концептів страху та бажання, їх переплетіння, взаємне проникнення, ствердження та заперечення.

Перша й друга зали присвячені Монстру, що виставляє себе на огляд, при цьому ховаючи своє справжнє обличчя. Він ховається за суспільними нормами – єдиною загальноприйнятою правдою, яка, втім, не має влади над самим Монстром.

Частина, що експонується в третій залі, розповідає про тіло як територію одночасно прихованих і примітивних бажань, тіло, що звільняється від пут контролю. Втім, у цього звільнення є й інший бік: у певній точці бажання змінюються ненавистю, що сама перетворюється на джерело насолоди.

Робота Довгадзе – це візуальне дослідження межі між уявою та дійсністю. Авторка розглядає цю межу крізь призму снів і потаємних прагнень, демонструючи, наскільки розмитою вона стає у царині підсвідомого.

Некрофіл

Некрофільство – це жагучий потяг до всього мертвого, хворого, гнилісного, такого що розкладається. Це пристрасне бажання перетворити все живе в неживе, тяга до руйнування заради руйнування.

Некрофіл – антипод життя.

Некрофіла тягнуть до себе темрява і безодня.

У міфології і поезії його увага прикута до печер, безодні океану, підземель, моторошних таємниць і образів сліпих людей.

Для того щоб зробити живе керованим, підконтрольним, треба його умертвити.

Некрофільський характер може проявитися в переконаності, що єдиний шлях вирішення проблем і конфліктів – це насильство.

Некрофіла не цікавлять інші люди, природа і все живе.

Мастурбатор

Тут головним героєм є не той, хто нападає, а той, на кого напали. Інколи індивід цього навіть не усвідомлює, а інколи дуже чітко розуміє.

В одному просторі опиняються монстр і жертва, але з різними історіями.

З одного боку – той, хто несе лише кривду, при цьому ще й розважаючись, а з іншого – той, хто цю кривду з задоволенням приймає.

Подяка Глібу Ященку (knyazcotic), ТУЧА, Molly Route, Вікторії Теологовій.

Туш на 20-метрових рулонах плівки, акрилові та металеві труби.
Надано художницею.
Створено за підтримки PinchukArtCentre, Stiftung Kunstfonds та University of Arts Berlin.
Асистент з монтажу – Віталій Кохан.

Інсталяція складається з багатометрових малюнків тушшю, вплетених в ефемерну просторову конструкцію. Безладні форми подекуди чергуються з лініями або слідують руху пігменту, розчиненого у воді. Як знімки місцевості, ці схематичні образи відображають та поєднують певні властивості часу — він летить, тече, застигає. У спробах вхопити час в його сутності, ці властивості проявляються також у мовних зворотах, які використовує людина. Час тане, розширюється і стискається, він може бути нездоланним, може бути жахаючим. У певні миті ми зіштовхуємося з часом власним тілом.

Середовище, сформоване малюнками, відповідає невловимому характеру часу. Його лінійність, така помічна для орієнтації, коливається, розривається чи тане, тоді людина може відчувати себе розчиненою у цьому вирі. Елементи конструкції підтримують один одного відповідно до своїх властивостей — груба сталь не може стояти без крихкого акрилу. Пошматований час тече крізь погляд — так ніби ми всередині тілесної тканини, яка розривається, а уламки розтікаються поверхнею плівки. Рулони малюнків — як кіноплівка, яку глядач_ка бачить всю водночас. Образ часу проявляє себе та вислизає за межі рамки, яку утворює конструкція.

Подяка брату Іллі Кузьмичу та татові Сергію Кузьмичу, які служать в ЗСУ, та іншим захисникам та захисницям України. А також Штефану та Елізабет Вебер, Степану Летнеру, Сашку Хайніху.

Відео 4′43″, артефакт.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Проєкт «Уламки» виріс із експедиційних поїздок Алексеєнка до звільнених від окупації міст Київської області. Митець документував ситуацію в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці та деяких інших населених пунктах. Він знімав на відео наслідки перебування російських військ та спроби місцевих жителів відновити порядок у своїх домівках, деякі з яких зазнали критичних пошкоджень в ході боїв. Серед різноманітних понівечених предметів домашнього вжитку художник часто знаходить у потрощених будинках і квартирах розбиті кришталеві вази та келихи. Ці речі, колись ознаки багатства й достатку та символи повсякденного життя в Радянському Союзі, тепер перетворюються на впізнаваною частиною ландшафту руйнування.

На відео зафіксовано процес відновлення кришталевого келиха, уламки якого ретельно та дбайливо склеюються докупи. Результат, тобто склеєний келих, експонується на ілюмінованій тумбі в середині виставкової зали. Може здатися, що тепер келих знову придатний для використання, та вся його поверхня вкрита тріщинами, тож тепер це радше артефакт, який зберігає спогади про війну, ніж посудина, в яку справді можна щось налити.

Старі меблі, відео різної тривалості, аудіо.Надано художником.Створено за підтримки PinchukArtCentre.
Товариство секта, 2020
Відео 34'
90ті дні війни, 2022
Відео 15'53''
Що робити? 2021
Відео 15'50''
Дідова шкіра, 2020
Відео 4'45''
Про сиве і красиве, 2022
Трейлер до фільму.
Відео 4'
У своїй новій роботі Ян Бачинський представляє п'ять відео, знятих напередодні та під час повномасштабного вторгнення. В них митець мріє про утопічне суспільство майбутнього та вписує ці мрії в сучасний контекст. Не обмежуючи себе соціальною критикою, він пропонує власне бачення оновленого світу.
Простір, у якому демонструються відео – це тотальна інсталяція. Вона нагадує інтер'єри старих львівських квартир (Львів – рідне місто автора), які можна побачити на записах. Стіни виставкового залу вкриті сажею та грубими мазками темно-сірого вапна й обставлені уживаними столами, кріслами й канапами. За допомогою цих деталей митець створює затишне місце, власний інтимний простір, до якого запрошує глядач_ок.

3D візуалізація 5′.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Назва нового 3D-відео Юрія Єфанова – «Ми обов'язково поговоримо про це після
відбою останньої повітряної тривоги» – відсилає до неможливості художнього
осмислення теперішньої катастрофи через її безпосередню близькість у часі та
відсутність дистанції, необхідної для осмислення цього потоку трагічних подій.
Намагаючись віднайти доречну форму мистецького висловлювання, автор пропонує
власне бачення майбутнього утопічного суспільства.

В уявленому ним світі природа перемогла та змусила людство шукати баланс у
співіснуванні з іншими формами життя. Єфанов міркує про те, як з часом може
змінитися динаміка владних відносин між природою та людьми, створюючи приклад
мистецтва майбутнього, яким стає скульптура садового гнома, зроблена з органічних
матеріалів. По ходу розгортання сюжету гном як об'єкт змінює свій статус,
перетворюючись із публічної скульптури на твір лендарту. Це перетворення
відображає спробу автора визначити, де пролягає кордон між природою та культурою.
Зрештою, коли ці поняття зливаються в єдине ціле, статуя знову повертається до свого
початкового статусу.

Відео складається з трьох частин. На момент відкриття виставки експонується тільки
перша з них, а дві інші будуть додані згодом.

Музика, саунд дизайн Дмитро Авксентьєв.
Додаткове 3D Ігор Дурнєв.
Голос за кадром Наталія Маценко.

Відео 11′08″.
Надано художниками.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Нова робота Ревковського і Рачинського – частина їхнього ширшого проєкту, присвяченого дослідженню історії танкових битв. В ході своїх пошуків митці дізналися, що на просторах України відбулося більше танкових баталій, ніж на теренах будь-якої іншої країни світу, а першим випадком застосування танків у війні на українській території стали бої за Каховський плацдарм у 1920 році. «Міккі Мауси» в назві роботи відсилають до того, як у часи Другої світової війни солдати Вермахту називали підірвані радянські танки: понівечені баштові люки броньованих машин нагадували німцям вуха відомого мультиплікаційного героя.

На відео зображено поле, де знищена військова техніка поступово стає частиною пейзажу. Цим пейзажем блукають головні герої, ролі яких виконують самі художники. Вони натрапляють на підірваний російський танк та починають розбирати його, аби здати як металобрухт. В процесі вони пошепки моляться невідомим надприродним силам, просячи їх про захист від артобстрілів, мін та інших небезпек війни.

Подяка Brahmafilms (Кривий Ріг) та Kharkiv Media Hub (Харків).

commercial public art x mnpl
Реасамблювання урбанового, 2022

Елементи міської та військової міської інфраструктури.
Надано художницею та художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Воркшоп реасамблювання урбанового, 2022

Залишки з минулих виставок, об'єкти з кладової арт центру, 3D друк, цифровий друк, папір, самоклейка.
Надано художницею та художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Перша частина цього проєкту – інсталяція з предметів міського благоустрою – експонується на паркувальному місці поряд із галереєю. У своїй спільній роботі митці з об'єднання commercial public art та групи MNPL використали звичні елементи міського пейзажу, такі як лавки, дорожні стовпчики, вуличні ліхтарі та урни для сміття, поєднавши їх із об'єктами, привнесеними до міського простору війною – бетонними блоками та протитанковими їжаками. Ця інсталяція є першою спробою мистецького переосмислення простору вулиці перед приміщенням PinchukArtCentre. Вона нещодавно стала пішохідною зоною, і тепер мешканці міста її обживають, зокрема й через взаємодію з інсталяцією, на яку можна сісти, лягти, спертися і т. д.

У виставковому просторі всередині галереї автори проєкту запрошують глядач_ок до участі в колективному перетворенні макету інсталяції з парковки. Всі охочі можуть спробувати на власний смак скомпонувати її елементи, відтворені у віртуальному (3D-моделі) та матеріальному (об'єкти, надруковані на 3D-принтері) вигляді. Цим закликом до інтерактивної співучасті автори пропонують гостям виставки розділити турботу й відповідальність за публічні простори.

Шановні відвідувачі! Будь ласка, не виносьте з виставкового простору мініатюри елементів інсталяції.

Віртуальна версія конструктора доступна за адресою http://commercialpublicart.com/mockup

Публікуючи власні макети інсталяції в соцмережах, будь ласка, відмічайте @commercialpublicart. Дякуємо! Розважайтеся!

3D анімація 53′40″, простирадла, акрил.
Надано художницею.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Нова робота Кавеліної – це науково-фантастичне відео про утопічний світ
майбутнього, в якому немає товарно-грошових відносин і обов'язкової праці, а люди
присвячують себе накопиченню знань та роздумам про події минулого. У своїх
дослідженнях вони намагаються осягнути причини існування насилля в попередні
епохи та створити цілісну модель історії за допомогою технології молекулярного
маркування. Результатом цих зусиль стає прозора та загальнодоступна
генералізована комп'ютерна модель минулого. Після її розробки жителі майбутньої
утопії вирішують воскресити всіх загиблих у ході російської війни проти України, щоб
відновити втрачену рівність минулого та майбутнього. Вони розуміють, що єдиний
спосіб залікувати рани людей, знову повернутих до життя, полягає в тому, щоб
колективно прожити їхній біль. Відтак вони починають збирати травматичні спогади
жертв війни, аби переписати їх і зробити доступними для всіх.

Громадяни майбутнього переглядають своє уявлення про рівність, доходячи висновку,
що її можливо досягти вповні, лише забезпечивши рівність живих і мертвих. Відео
проєктується на простирадла, розвішані в місці, що має вигляд штаб-квартири
активістів цього прийдешнього утопічного світу: кімната заповнена транспарантами та
плакатами, на одному з яких написано: «Воскресіння для всіх».

Цифрова симуляція в реальному часі, сканер відбитків пальців,сканер ока, мікрофон, веб-камери, ПК сервер, монітори, планшет.
Надано художником.
Створено за підтримки PinchukArtCentre.

Монтаж виконано за підтримки Photinus Studio та Maajaam residency.
Веб-системи та програмування – Данило Сябро.
Налаштування сенсорів – Ігор Соколов.
Дизайн та допомога у створенні музики – Дмитро Тентюк.

У своєму проєкті «Децентраленд» Олександр Сіроус створює цифрові тераріуми на основі персональних даних, отриманих від відвідувач_ок у Києві, Франкфурті-на-Майні, Сеулі, Антверпені та інших містах. В роботі використано ігровий рушій на зразок тих, що застосовуються в багатокористувацьких онлайнових рольових іграх. Він конвертує дані в біоми, відтворюючи надану користувач_ками інформацію у формі органічних екосистем. Кожен тип даних відповідає певному типові живих істот, наприклад, комахам, грибам або рослинам. Для кожного місця збору даних в цій роботі створено окреме цифрове середовище, що імітує умови довкілля кліматичної зони, в якій розташоване відповідне місто. Таким чином, користувач_ки стають одночасно співавтор_ками та учасни_цями проєкту: передаючи митцю свої персональні дані, вони беруть участь у творенні довкілля нового утопічного цифрового світу всезагальної взаємодії.

У цій роботі Сіроус попереджає про небезпеку, створену централізованими цифровими системами, такими як сховища великих масивів даних і соцмережі. В них накопичується величезний потенціал влади, що може дати урядам контроль над користувач_ками онлайн-мереж і змогу більш ефективно поширювати політичні наративи. Створюючи новий тип цифрового середовища, автор робить спробу вирватися зі своєрідного логічного кола, створеного цією ситуацією та пропонує поглянути на проблемний бік звичних нам способів комунікації.