UA

Виставка 20-ти номінантів
Премії PinchukArtCentre 2020

9 лютого 2020 - 3 січня 2021

Illustration

PinchukArtCentre представляє виставку 20-ти номінантів 6-го конкурсу на здобуття Премії PinchukArtCentre – загальнонаціональної премії для українських художників віком до 35 років. Проект познайомить з новими й недавно створеними роботами художників та арт-колективів з усієї України.

Художні підходи 20 номінантів відмінні між собою, проте, вони відображають спосіб мислення пост-майданної генерації в українському мистецтві. Багатьох з них об'єднують активні рефлексії про соціальну проблематику та критика архаїчних владних структур. Серед тем – цінність праці у постіндустріальну епоху; медіа-маніпуляції та їхній вплив на політичну діяльність як в Україні, так і по всьому світі; шанування гендерної різноманітності на противагу фізичному насиллю, що все ще залишається рушійною силою в соціальних процесах. І хоча прямий активізм протягом певного часу залишався провідною практикою, ми спостерігаємо, як на зміну йому приходять жести, покликані трансформувати досвід та функціонал громадського простору міста.

20 номінантів були обрані незалежною відбірковою комісією з більш ніж 1100 заявок. До шорт-листа увійшли: АнтiГонна (32, Київ), Катя Бучацька (32, Київ), Ксенія Гнилицька (35, Київ), Юлі Голуб (29, Харків/Вроцлав), Павло Гражданський (28, Харків), Олександра Кадзевич (26, Одеса), Оксана Казьміна (35, Київ), Ніколай Карабінович (30, Одеса/Гент), Антон Карюк (31, Київ), Ірина Кудря (32, Київ), Ларіон Лозовий (31, Київ), Тимофій Максименко (24, Київ), Еліас Парвулеско (34, Київ), Валентина Петрова (34, Прага/Київ), Аліна Соколова (23, Ужгород/Відень), Дмитро Старусєв (34, Макіївка), Анна Щербина (31, Запоріжжя/Київ), а також групи: Студія 12345678910 (Євгеній Образцов, 25, Дніпро/Київ; Анастасія Омелич, 23, Дніпро/Київ; Микита Момот, 24, Дніпро), Ярема Малащук (26, Коломия/Київ) та Роман Хімей (27, Коломия/Київ), Даніїл Ревковський (26, Харків) і Андрій Рачинський (29, Харків).

Куратори виставки: Олександра Трянова, молодший куратор PinchukArtCentre; Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre.

Illustration

АнтiГонна

АнтіГонна народилася у 1986 р. у Вінниці. Живе та працює в Києві, Одесі та Варшаві. Використовує медіа перформансу, відео та віртуальної реальності. Навчалась на факультеті живопису Одеського художнього училища ім.М.Б.Грекова. З 2016 р. розпочинає разом з оператором Андрієм Бойко проект «Безкінечна історія хвороби. Київські порно-жахи (частина 1). СБІЙКА» та треш-порно серіал «АндрійАндреєва». З 2016 р. бере участь у виставах Театру провокаційної моди «Орхідея» Михайла Коптєва. Учасниця таких квір фестивалів та виставкових проектів як: «4th International Horror Festival. Mostra Espantomania» Сан-Пауло, Бразилія (2019), «Audience Awards» Нью-Йорк, США, (2019); «RabarBar Queer Festival», Краків, Варшава, Вроцлав, Познань, Польща (2019); «POMADA. Eden 8» Варшава, Польща (2018), «12th Internationale Berlin Porn Festival» Берлін, Німеччина (2017), «Неслухняні тіла» Кмитівський музей образотворчого мистецтва ім. Буханчука, Кмитів, Україна (2019).

Звертаючись до власного тілесного досвіду та особистих страхів, АнтіГонна розповідає про колективні травми українського суспільства. Обравши форму відео, художниця оповідає про табуйоване та страхітливе, а також розкриває тему гендерно-зумовленого насильства.

Герої її відео, яких грають одні з ключових персонажів київського андеграунду, ніби протестують проти усталених норм: попри заданий художницею сценарій вони розігрують власний сюжет та надають особисту інтерпретацію обраної теми. Трансформуючими чинниками у цих відео стають розпач і агресія, саме вони утворюють платформу для розмови про глибинні бажання і тривоги суспільства у період посттравматичних змін.

Безкінечна історія хвороби. Київські порно-жахи, частина перша. СБІЙКА

Illustration
Illustration
Illustration
Illustration
Illustration

Катя Бучацька

Катя Бучацька народилася у 1987 р. в Києві, де живе і працює. У своїх проектах художниця досліджує тему позачасовості, трансформацію та перевтілення об'єкту. Працює з інсталяцією, скульптурою, фотографією, живописом. Навчалась у Київському поліграфічному інституті, в École Nationale Supérieure d'Art de Dijon, у 2015 закінчила Національну академію мистецтв та архітектури у Києві. Учасниця ініціативної групи по збереженню спадку Параски Плитки-Горицвіт. Входить до складу групи «Монтаж». Серед обраних проектів: «Фотографії з минулого року», Мала Галерея Мистецького Арсеналу, Київ (2019), «Будь обережним із цією сокирою, Юджине», мистецький простір AКT, Киів (2019), «Ма́ра» сумісно з Віталієм Коханом, Port Creative Hub, Київ (2017), «SpaceS, SpaceS Contemporary Art Exhibition», Galerie La Cave, Женева (2017), «Листівки з Майдану», Люблін, Варшава (2014).

Інсталяція Каті Бучацької відтворює типову залу музею природознавства, в якій представлені експонати тимчасової виставки — археологічні пам'ятки і архівні документи, зібрані навколо постаті палеонтолога Вільяма Фальконера. Відомо, що Фальконер народився в Единбурзі у середині ХІХ століття, займався дослідженнями палеофауни та загинув під час експедиції за загадкових обставин. Рештки вченого, законсервовані у гіпсі, збереглися завдяки його асистентові. Непересічний факт того, що тіло Фальконера доповнило колекцію скам'янілостей, привертає увагу до його особистого щоденника. Частково представлений в експозиції в роздрукованому вигляді, він розкриває подробиці про причини схильності Фальконера до самоушкодження.

У скляних вітринах Бучацька демонструє кістку динозавра (так званий «‎единбурзький екземпляр»‎, знайдений Фальконером), гіпсовий зліпок чоловічого тіла та рукописний щоденник. Інсталяція має назву ‎«Рекорд болю»‎, що відсилає до однієї з версій загибелі палеонтолога — самогубства у потоці розпеченої лави, яка здатна зберегти форму тіла, але залишає її порожньою.

Використовуючи лише три об'єкти, художниця розповідає особисту історію XIX століття, відірвану від її власного контексту. В своїх практиках Бучацька часто працює з темою часу, використовує методи археології медіа та застосовує тактику «м'якого» втручання в середовище (галерейного, музейного чи природного простору). В «‎Рекорді болю»‎ художниця привертає увагу до знайдених об'єктів на археологічній дистанції та ставить питання про їхнє значення для сучасного глядача, про роль автора в такому художньому жесті та про здатність сприйняти драми, що приховані за об'єктами, знаходячись по цей бік вітрини.

Катя Бучацька. Рекорд болю. 2020

Illustration

Гіпс, природні матеріали, щоденник

Illustration

Гіпс, природні матеріали, щоденник

Illustration

Гіпс, природні матеріали, щоденник

Illustration

Гіпс, природні матеріали, щоденник

Illustration

Гіпс, природні матеріали, щоденник

Illustration

Ксенія Гнилицька

Ксенія Гнилицька народилася у 1984 р. в Києві, де живе і працює. У своїй практиці звертається до живопису, графіки, кераміки, а також відео. Навчалась в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури на факультеті живопису. Співзасовниця і учасниця груп Р.Е.П. і «Худрада». Учасниця групових та персональних виставок, серед обраних проектів: «Stratigraphy», Vozdvizhenka 32, Київ (2016), «Ступінь залежності», Awangarda, Вроцлав, Польща (2016), «Lest The Two Seas Meet», Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie, Варшава (2015), «Кольоротест», Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ (2013), Gyumri Biennial (у складі групи Р.Е.П.) Гюмрі, Вірменія (2008).

У своїй роботі «Сон П'єра Мічелі або пам'ятник перемоги сапротрофів» Ксенія Гнилицька пропонує свою візіонерську картину потенційного майбутнього: внаслідок самознищення людства на планеті Земля знову запанують найдавніші види життя — гриби та бактерії. Її скульптурна композиція апелює до типової картини posthuman: жива природа захоплює та заселяє рештки людської цивілізації, втіленої в образі керамічних колон. Іронічно, але за своїм стилем колони Гнилицької можуть нагадувати архітектуру «сталінського ампіру», якому властива розкіш, величність та монументальність. Саме в цьому стилі витримано первинний архітектурний комплекс київського ВДНГ (нині — Національний комплекс «Експоцентр України») і зокрема павільйон № 6 «Технічні культури», естетикою якого художниця надихалася при створенні цієї роботи.

Ксенія Гнилицька понад десять років послідовно досліджує та зображує світ рослин і грибів. Однак, у новій роботі вона переходить від більш звичних для неї форм живопису та графіки до об'ємної скульптури, зведеної навколо концептуального висловлювання.

Ксенія Гнилицька. Сон П'єра Мічелі, або Пам'ятник перемоги сапротрофів. 2019–2020

Illustration

Шамот, полива

Illustration

Шамот, полива

Illustration

Шамот, полива

Illustration

Шамот, полива

Illustration

Шамот, полива

Illustration

Шамот, полива

Illustration

Шамот, полива

Друга спеціальна премія

Illustration

Юлі Голуб

Юлі Голуб народилась в 1990 р. в Харкові. В даний час живе і працює в Окленді, США. Використовує такі медіа як відео, інсталяція, 3D-анімація та колаж. Випускниця школи фотографії та мультимедіа ім. Родченка (Москва) майстерні Сергія Браткова, магістрантка Національного університету ім. Каразіна. Учасниця міжнародних виставок і бієнале, серед яких: «Memories from the Future. Incredible adventures of the bearded women. Behind the scene», xpon-art gallery, Гамбург, Німеччина (2019), «PinchukArtCentre Prize 2018», Київ, «Я не робот», Електромузей, Москва (2018), «Versus», PinchukArtCentre, Київ (2017), «Фестиваль молодого українського мистецтва», Мистецький Арсенал, Київ (2017), «Trans-people. State of insecurity», ЄрміловЦентр, Харків, Україна (2016).

У своїй роботі Юлі Голуб виявляє упередження і страхи традиційних західних спільнот. Художниця вводить у сюжет громаду «прибульців» — бородатих жінок, які своїм зовнішнім виглядом і поведінкою уособлюють «інакшість». Для господарів будинку — сімейної пари середнього віку — такі непрохані гості на початку стають шоком. Вони переживають різні емоційні стани: від неприязні і розгубленості до співпереживання. Коли господиня дому вступає в гіпнотичний ритуальний танок з жінками, відбувається сприйняття «прибульців» через взаємодію з тілами «інших». Відео ілюструє можливі кроки подолання неприйняття «інших» та можливу взаємодію різних спільнот та невизначених ідентичностей.

Юлі Голуб. Дивись, у неї борода! 2019–2020

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Відео 39’00”, стереозвук

Illustration

Павло Гражданський

Гражданський Павло народився в 1991 р. в Харкові. Живе і працює в Харкові і Санкт-Петербурзі. Навчався в «Школе Вовлеченного Искусства Что Делать» в Санкт-Петербурзі (2016). Засновник і редактор довгострокового мистецького проекту "Травмпункт", який вивчає російсько-українські реалії на основі добровільного документального письма та аналізу масивів даних (2017). Співзасновник простору мистецьких практик Кропоткіна 11 (2018). Серед обраних персональних і групових проектів: «Укриття», бомбосховище району Sörnäinen, Гельсінки (2018), «Все як у води», галерея Detenpyla, Львів, Україна (2018), «Це вже переходить усі межі», ПК Рози, Санкт-Петрбург, Росія (2018), «Забирайся поки здоровий», сквот «Автономія», Харків, Україна (2017).

У своїй роботі Павло Гражданський піднімає питання мілітаризації широких верств населення, що стала наслідком тривалої війни на Донбасі. Відеоробота Гражданського розвивається за логікою життя людини: від сюжетів про вишкіл українських дітей та молоді у військово-патріотичних таборах до репрезентації буднів армійців-контрактників та урочистих поховань після героїчної смерті. Використовуючи знайдені в Інтернеті відеорепортажі про українську армію та парамілітарні об'єднання, автор створює критичне висловлювання щодо загальної мілітаризації.

Павло Гражданський. Понівечено. 2020

Illustration

Зациклене відео

Illustration

Зациклене відео

Illustration

Зациклене відео

Illustration

Зациклене відео

Illustration

Олександра Кадзевич

Олександра Кадзевич народилася в 1992 р. в місті Одеса, де живе та працює. Працює на перетині живопису, колажу та скульптури. У 2013 році закінчила художнє училище ім. М. Б. Грекова (відділення живопису). У 2017р. отримала грант на навчання в Kyiv academy of media arts на курсі Лесі Хоменко. На початку своєї художньої практики працювала в традиційній техніці живопису. З 2016р. відійшла від академізму і почала дослідження можливостей живопису. У 2018 р. заснувала в своїй майстерні artist-run space «Noch». Учасниця четвертої програми художніх резиденцій SWAP: UK/Ukraine 2019. Учасниця таких проектів: «Тут живуть інші люди», The Naked Room, Київ (2019), «Пара зайвих кроків у той бік», Артсвіт, Дніпро, Україна (2019), Спецпроект 5-ої Одеської бієнале сучасного мистецтва "Заміські практики: сезонна близькість", Одеса, Україна (2017).

Основним предметом практики Олександри Кадзевич є живопис. Здобувши класичну художню освіту, вона послідовно звертається до живописних технік та випробовує різноманітні матеріали для дослідження цього медіума. У 2017 році у своїй майстерні в Одесі Кадзевич заснувала artist-run-space NOCH, що сприяло розвитку мистецького середовища. Зміни у приватному просторі майстерні вплинули на практику художниці та надихнули її на переосмислення відносин між твором мистецтва, простором та архітектурою — відбулася трансформація мислення у бік просторово-орієнтованого живопису, де ключовим стала матеріальність об'єкту, а сам живопис набув ефемерності властивої інтуїтивному дотику.

Олександра Кадзевич. Шлях від ока до ока

Illustration

Шлях від ока до ока. Вид експозиції

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Вид експозиції

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Вид експозиції. У якійсь кімнаті, 2020 (ліворуч); Біла штора, 2019 (праворуч)

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. Авторський текст до проекту.

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Вид експозиції

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. Без назви, 2020Акварель, папір

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. Звідки їм знати, 2018Диптих, акрил, пастель, колаж, дерево

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. Три тіні від одного каменю, 2020

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. Об'єкт №1, 2019Акварель, пастель, папір

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. У якійсь кімнаті, 2020

Alexandra Kadzevich. The Way from Eye to Eye

Illustration

Шлях від ока до ока. Фрагмент експозиції. Біла штора, 2019Акварель, пастель, папір, дерево

Illustration

Оксана Казьміна

Оксана Казьміна народилася у 1984 р. у смт. Яковлєво, Росія. Живе та працює в Києві. У своїй роботі звертається до медіа перформансу, інсталяції та відео. Навчалась у ЛНК ім.І.Франка на факультеті журналістики та КНУТКТ ім. І.Карпенка-Карого на факультеті режисури. Режисерка кіно та художниця, працює із позицій інтерсекційного фемінізму та постгуманізму, досліджує існуючі структури влади і те, як/які тілесні практики можуть їх підважувати. Є співзасновницею художнього колективу ОKCAHAS та проекту «Практики Тіла». У 2019 отримала приз за найкращий короткометражний фільм (Дівчинка, хлопчик та секрет) на Одеському Міжнародному Кінофестивалі. Викладала режисуру кіно в Університеті Веслеян, США. Учасниця багатьох національних та міжнародних проектів: проект Миколи Рідного «Озброєні та Небезпечні», Спецпроект 5-ої Одеської бієнале сучасного мистецтва "Заміські практики: сезонна близькість", Одеса, Україна (2017), Бієнале сучасного мистецтва «Київська Школа», Київ/Відень (2015), Таланти Берлінале в рамках Берлінського МКФ, Берлін (2014).

Робота Оксани Казьміної торкається теми повсякденності насильства. Дія відеороботи розгортається у секонд-хенді — місці перерозподілу речей. Обираючи одяг, героїні відео говорять між собою. Їхні розмови складаються із переказів снів, уривків дитячого фольклору, постів із соціальних мереж та чатів, цитат із книжок та ін. Через проговорювання реальних та вигаданих історій про ідентичність, мораль та тілесне героїні оприявнюють повсякденність насильства, яке кожна з них пережила чи продовжує переживати.

Оксана Казьміна. Мутування. Ані Казка, Ані Мюзикл. 2020

Illustration

Відео на двох екранах 23’00”

Oksana Kazmina The Intermutation. Neither a Fairytale Nor a Musical. 2020

Illustration

Відео на двох екранах 23’00”

Oksana Kazmina The Intermutation. Neither a Fairytale Nor a Musical. 2020

Illustration

Відео на двох екранах 23’00”

Перша спеціальна премія

Illustration

Ніколай Карабінович

Ніколай Карабінович народився у 1988 році в Одесі. Живе і працює в Генті (Бельгія) та Києві.У своїй практиці застосовує такі медіа як відео, звук, текст, інсталяція та перформанс. Закінчив Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, кафедру філософії. З 2019 року навчається у Higher Institute for Fine Arts в Генті. У 2017 році був асистентом куратора 5-ї Одеської бієнале. Лауреат Першої Спеціальної премії PinchukArtCentre Prize 2018.

Брав участь у багатьох національних і міжнародних проектах: «Від моря до моря», Hit Gallery, Братислава (2019), «Весна (літо, осінь, зима) націй» BWA, Тарнув, Польща (2019) «Ain't nobody's business», PinchukArtСentre, Київ, (2018), «Доля людська», Єврейський музей і центр толерантності, Москва (2018), «PinchukArtCentre Prize 2015», Київ.

Ніколай Карабінович у своїй практиці часто звертається до коріння своєї мультикультурної родини, накладаючи досвід роботи з колективною пам'яттю на персональну історію. Відправною точкою авторської розповіді у цій роботі стала музика. Мелодії, що відтворює розташована у кутку кімнати музична шкатулка, вже більше ста років. Її первинного авторства ніхто не знає. І у греків, і у євреїв є покладені на цю мелодію пісні. Та вони абсолютно різні за своїм змістом: грецька розповідає любов до прекрасної дівчини, а єврейська — про проводи юнака на війну. У виконанні механізму шкатулки ця мелодія позбавлена безпосередньо людського, здатного на ненависть, лицемірство, насилля, і тим самим вона отримує шанс бути об'єднуючою. Якщо уявити, що всі ці люди — євреї, греки та ті, хто знає цей мотив, зустрілися разом та впізнати цю мелодію, можливо, захотіли б заспівати її разом. Однак, де б це могло статися: на безлюдному березі висихаючого лиману чи будь-якому іншому місці, де набуде сили універсальна поезія мистецтва?

Ніколай Карабінович. Якнайдалі. 2020

Illustration

Зациклене відео, музична шкатулка, текст

Illustration

Зациклене відео, музична шкатулка, текст

Illustration

Зациклене відео, музична шкатулка, текст

Illustration

Зациклене відео, музична шкатулка, текст

Illustration

Зациклене відео, музична шкатулка, текст

Illustration

Антон Карюк

Антон Карюк народився в 1988 р. у Дніпрі. Живе та працює у Києві та Вільнюсі. У своїй практиці використовує живопис, відео, інсталяцію та перфоманс. Вивчав архітектуру в Придніпровській Державній Академії Будівництва та Архітектури. Серед обраних персональних та групових проектів: «Pre_education», Дрезден, Німеччина (2019), «Identifying», Leoparden, Уппсала, Швеція (2019), «Sünden unter freiem Himmel- Deutsche Ausgabe», Rasch, Кассель, Німеччина (2019), «Заборонена сім'я», Kedi, Ізмір, Туреччина (2017), «Пороки просто неба», фестиваль сучасного мистецтва Porto Franko, арт-група «Степ», Івано-Франківськ, Україна (2017).

Мінімалістична інсталяція Антона Карюка присвячена темі безпеки представників ЛГБТК+ спільнот у публічному просторі. Після кожного прайду учасники маршів, побоюючись проявів насильства, намагаються залишити центр міста, стрибнувши у вагон метро. В цих ситуаціях наявність або відсутність жетону у кишені визначає, наскільки швидко вдасться залишити небезпечний простір. Відлитий зі срібла жетон на метро зображує дорогоцінність персональної безпеки та виступає проти насильства й ненависті по відношенню до ЛГБТК+ спільнот. За аналогією до системи проїзду у київському метрополітені, що поступово змінюється та модернізується, художник говорить про зміни у суспільстві, яке має віднаходити нові способи комунікації, альтернативні мові насилля.

Антон Карюк. Цінність. 2020

Illustration

Срібло

Illustration

Срібло

Illustration

Срібло

Illustration

Срібло

Illustration

Срібло

Illustration

Ірина Кудря

Ірина Кудря народилась в 1986 р. в Києві, де живе та працює. У своїй практиці звертається до медіа відео та інсталяції. Закінчила Державну академію статистики, обліку та аудиту. У 2014-2015 рр. навчалась на курсі сучасного мистецтва Школи візуальних комунікацій (Київ, авторки курсу Катерина Бадянова та Лада Наконечна). У 2017 – випускниця «Школы Вовлеченного Искусства Что Делать», Санкт-Петербург, Росія. Учасниця «Колективу конкретных дат» (ККД) з моменту створення Колективу у 2014 до його розпуску у 2017 році. У 2014 - 2017 відвідала серію воркшопів перформативних практик Tanzlaboratorium research group. Була учасницею багатьох виставкових та дослідницьких проектів: «How to be cool», PinchukArtCentre (2019);«Прядка, шабля і олень», Краєзнавчий музей, Станиця Луганська, Україна (2018); «Работай Больше! Отдыхай Больше!», Мінськ (2017).

Авторка роботи постає перед глядачами у двох іпостасях: ведучої та гості телепередачі популярного формату на зразок «Жіночих історій» на вигаданому каналі «АРТ Планета Киев». Перевтілившись у образ акторки, Кудря розповідає про ролі феміністки й активістки, православної християнки, дауншифтниці-прибиральниці, офісної працівниці. Роль ведучої Кіри Тєрєнтьєвої, яку також виконує художниця, відсилає до образу чутливої співрозмовниці без якої жанровий формат не працює. Відеоперформанс, що за форматом та естетикою наслідує телевізійну програму, стає для авторки нагодою прожити свою нереалізовану мрію та побути відомою акторкою. У особі Кудрі, перед глядачем постають дві героїні, голоси яких іронізують над історією власного «успіху».

Ірина Кудря. Інтерв'ю. 2020

Illustration

Відео

Illustration

Відео

Illustration

Відео

Illustration

Відео

Illustration

Ларіон Лозовий

Ларіон Лозовий народився в 1987 р., живе та працює в Києві. Художник та незалежний дослідник, сферами його зацікавлення є економічна історія Центрально-Східної Європи та ідеології креативності. Отримав художню освіту на Курсі сучасного мистецтва при Школі візуальних комунікацій (Київ), Кураторській школі фонду V-A-C (Москва) та WHW Akademija (Загреб). Автор критичних та мистецтвознавчих текстів, опублікованих у виданнях Korydor, Prostory та Krytyka Polityczna. Був номінований на «PinchukArtCentre Prize 2018» та «Visible Award». Серед останніх проектів: «Sleeping off a Century of Hope», Viafarini, Мілан, Італія (2019), «Open Studio/Open Nova», Studio Maljković, Загреб (2019), «MIDTERM», Galerija Nova, Загреб (2019), «Living Monuments», Neurotitan / HausSchwarzenberg, Берлін (2018).

Художня практика Ларіона Лозового в першу чергу зосереджується на економічній історії, її зв'язках з мистецтвом та динаміці культурної та промислової модернізації. Темою нової роботи став феномен товариств дружньої взаємодопомоги (friendly societies) — робітничих організацій, що поширились Європою у XVIII столітті. Тяжкі умови праці, типові для ранньоіндустріального періоду спонукали робітників створити систему убезпечення від професійних ризиків, котру їм відмовлялися надавати власники фабрик. Ставши осередками вільнодумства та класової свідомості, Товариства швидко опинились під забороною.

У своїй роботі художник розповідає історію напівміфічного Об'єднаного товариства вільних співтворців, що виникло на світанку нового економічного порядку, коли індустріальна потуга стрімко згасала та поступилася економіці знань. Спорожнілі внаслідок цих змін цехи та майстерні стали осередками для вільних творців та підприємців. Розповідаючи історію цього Товариства, Лозовий акцентує увагу на «культурному оновленні» застарілих систем, де митці та організатори творчих процесів стають передвісниками майбутніх змін.

Ларіон Лозовий. Об'єднане товариство вільних співтворців. 2020

Illustration

Текстиль, акрил, латунь, литво, відео 15’00”

Illustration

Текстиль, акрил, латунь, литво, відео 15’00”

Illustration

Текстиль, акрил, латунь, литво, відео 15’00”

Illustration

Текстиль, акрил, латунь, литво, відео 15’00”

Illustration

Тимофій Максименко

Тимофій Максименко народився в 1995 р. у Києві, живе та працює в Києві та Лондоні. Закінчив Краківську академію образотворчих мистецтв імені Яна Матейка в Польщі. Також навчався в University of Wolverhampton у Великій Британії та Polytechnic University of Valencia в Іспанії. Звертається до таких медіа як звук, відео, перфоманс. Тимофій брав участь в London Art Night (2018), Burning Man (2019), «US2», галерея Filet, Лондон (2019), «The Sound Labyrinth», Art Gallery of Contemporary Art Bunker, Краків, Польща (2018).

Робота Тимофія Максименка являє собою музичні імпровізації в реальному часі, що відбуватимуться у різних місцях Києва протягом дії виставки. У співпраці з чотирма українськими електронними музикантами, художник створюватиме серію партисипативних аудіо-перформансів. Саунд-імпровізації базуватимуться на звуках шумів електричних щитків, витяжок та каналізації. Цією роботою художник пропонує звернути увагу на місто як на живий організм, спробувати відчути його напругу та ритми. Для Тимофія Максименка є важливим показати місто як простір для взаємодії, що об'єднує різні музичні ком'юніті та стале оточення PinchukArtCentre.

Відвідати перформанси можна за реєстрацію, що діє на другому поверсі PinchukArtCentre.

Тимофій Максименко. Під напругою. 2020

Illustration

Серія партисипативних аудіоперфомансів у місті 4 перфоманси по 45 хвилин кожний

Timothy Maxymenko. High Voltage. 2020

Illustration

Серія партисипативних аудіоперфомансів у місті 4 перфоманси по 45 хвилин кожний

Timothy Maxymenko. High Voltage. 2020

Illustration

Серія партисипативних аудіоперфомансів у місті 4 перфоманси по 45 хвилин кожний

Timothy Maxymenko. High Voltage. 2020

Illustration

Серія партисипативних аудіоперфомансів у місті 4 перфоманси по 45 хвилин кожний