«Непідвладне»
Виставка у межах діяльності
Дослідницької платформи PinchukArtCentre
та програми PAC UA

Виставка «Непідвладне» показує практику двох художніх угруповань, що були активні в Одесі на межі 2010–2020х років: галереї NOCH і тимчасового об’єднання, яке діяло в просторі колишнього судноремонтного заводу (СРЗ) та складалася з Даші Чечушкової, Іллі Тодуркіна та _*.
Галерея NOCH, яка функціонувала в майстерні художниці Олександри Кадзевич (співініціатор — Гаррі Краєвець), була місцем, де здійснювалися експериментальні проєкти, що не могли мати місця в офіційних чи комерційно-орієнтованих художніх установах Одеси.** Водночас вона була місцем формування мікроспільнот, альтернативним центром тяжіння для незалежної художньої сцени. У цій виставці колектив NOCH вирішив показати роботи одеського художника Андрія Лаврикова (Бормана) — виставку-відлуння одеської програми галереї.
Коло Чечушкової, Тодуркіна та _ було часткою доволі масового та розмаїтого художнього руху на СРЗ. Це коло, що позначало себе через ідею «співбуття», мало ознаки секти, родини або містичного союзу. Зараз, після численних трансформацій і навіть після формального розпаду, воно досі впливає на світогляд та стилістику більш широкого ряду авто_ок молодого українського мистецтва.
Об’єднуючим для цих двох угруповань було перебування поза боротьбою за владу в культурному полі, і взагалі уникнення стосунків домінування та підкорення. Інакше кажучи, їх єднала безнадійна спроба «просто бути» у власній унікальній якості, що не конкурує з будь-якою іншою. Буття непідвладним найчастіше означає маргінальність. Водночас, непідвладність — це свобода маневру, можливість несподіваної, парадоксальної та рятівної відповіді там, де орієнтовані на здобуття влади логіки конкуренції, популізму та ідеологічного обслуговування заводять художні процеси в глухий кут.
«Непідвладне» — виставка про можливість мислити окремо та неузгоджено в часи потужного суспільного консенсусу. За великим рахунком, про самотність мистецтва як форму його політичності.
*Ім’я третього учасника залишиться неназваним за його власним бажанням.
**Ми не вживаємо в даному випадку термін «інституція» як переобтяжений специфічними вимогами, що переважно сприймалися в той час і в тому місці як нереалістичні.
Куратор виставки: Нікіта Кадан

Непідвладне. Легко сказати, важко зробити, а надто сьогодні, коли вчергове повертається тема "інакодумства у фортеці під час облоги".
Якщо робиш мистецтво, то шукаєш місце, з якого ще не дивилися. Інше місце. Загалом, мистецтво - вічно "інша", "інакша" справа у черзі людських справ. Коли велике "Ми" заступає у свої права, мистецтво із необхідної фігури сумніву перетворюється на фігуру сумнівну, тобто підозрілу, небажану. Розмови про потрібність сумніву (чи критики) відкладаються на повоєнні часи. Але хто сказав, що всі війни мають коли-небудь обов'язково закінчуватися?
Бути незалежним простором для не орієнтованих на продаж робіт чи не орієнтованих на медійність виставок у 2019-21 в Одесі - в цьому відчувалася гідність, в цьому світилося піднесене. Ви були як привідкрите віконце, що рятувало тодішню одеську сцену від задухи. А ще - віконце як можливість втечі.
Ось, за три роки ви повертаєтесь. Передаєте вітаннячка через ту межу, що прорізала і простір і час. Ви повертаєтеся як нагадування про часи, коли подих історії відчувався як вітерець з моря через вікно майстерні. А потім настало Ніколи. Точніш, Nastalo Nikogda. Вітер історії розносить міста та музеї вщент. Дух Божий ширяє на водою.
Чому виставка Бормана тут, на п'ятому поверсі, - зрозуміло. Притча про багатія та Лазаря. А також той анекдотизм - чи то "одеський", чи то "сучасно-мистецький" - що пролазить навіть у некрологи. Ви з'являєтесь тут ніби привиди з безкінечно далеких часів Бормана. Або Ройтбурда. Або Кульчицького. Або Войцехова**. Але чи відкрите у вас ще одне віконце там, де ви зараз?
Крізь пару не видно друзів, а крізь чорний дим не видно людей взагалі.
"Рєбята, ґлядя не вас, нє то что украінцем - чєловєком бить тошно"***. Ці слова варто згадувати в моменти кризи ідентичності.
Ви виробляли інакшість на своєму місці та у свій час. Це працювало як звільнення. Зараз ваша інакшість - це, власне, "інше місце" та "інший час". Це працює як відлуння-нагадування.
І все одно, іноді достатньо пам'ятати про те, що віконце було тут. І що було місце, де треба розпалити вогонь.
Іноді я уявляю існування галереї Noch у країні з комендантською годиною. Н.К.

*"Настало Ніколи" (на афіші Nastalo Nikogda) - виставка Ніколая Карабіновича у галереї Noch 18 червня 2021 року.
**Андрій Лавриков, також відомий як Борман (1975-2017), одеський андеграундний художник.
Олександр Ройтбурд (1961-2021), одеський художник та культурний діяч. У 1997-1999 голова правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса), у 2002 директор Галереї Гельмана у Києві, у 2017-2021 директор Одеського художнього музею.
Мирослав Кульчицький (1970 - 2015). Одеський художник та куратор. Один з піонерів медіа-мистецтва в Україні, створив ряд відео-робіт у співавторстві з Вадимом Чекорським.
Леонід Войцехов (1955-2018). Одеський художник. На початку 1980х один з засновників неформальної одеської концептуальної групи.
***Фраза Валентина Хруща, що циркулює у переказах. Валентин Хрущ (1943-2005), одеський художник, у 1968-1982 одна з ключових фігур одеського андеграунду.

На СРЗ-2 в Одесі людина-дерево досі у Зеленій кімнаті*. Уявилося, хоч би й суцільні руїни будуть навколо, вона завжди залишатиметься там.

Ви тоді казали "Событие, со-бытие". Зараз виходить "Співбуття". Спів буття. У перекладі, здається, більше здобуто, аніж втрачено.

Ви переїхали. У Львові пришивали себе нитками до землі у парку. Це ніби теж щось про переклад.

Склад мінявся. Один відійшов. Лишимо на його місці прямокутник світла, буквально. Прийшли інші. Йшли на спів буття. Були сектою, родиною, відокремленими, такими, що зависли над землею. Подекуди вдавали наївність.

Тримали дистанцію до великого "Ми". Але епоха висунула вимоги.

Найпроникливіші одкровення, найтонші інтуїції синособачою. Ламка й тендітна свинособачість минулого. Перекладѝ вчорашнього себе. Мінливі, текучі суржики перехідного періоду. Множинність шляхів переходу. Уявімо замість переходу у нову нормативність нескінченний перехід у невідоме, не тотожний просто виходу.

Мова мистецтва не буває узгодженою та унормованою в принципі - якщо це досі мистецтво. І аж надто часто у творах для очей спливали слова, щоб можна було із легкістю тримати ці слова на мотузку й водночас відпускати візуальну складову на волю. Ти кажеш "ці літери - це насправді живопис". Багато чого виявиться тоді живописом у найближчому майбутньому.

Але лишається утопія цього гіперчутливого родинно-сектантського співіснування. Ви її намагалися пронести у теперішнє, у війну, може хоча б частково намагаєтесь досі. Але тепер навколо Київ, суворі капіталістичні будні, і, відповідно, атомізація й відчуження. Це спокуса, це іспит. Не ви тут перші і не ви останні.

Ще цікаво, хто перший скаже "Яке непідвладне? Ви не бачите, де воно виставлене?". Тут зазвичай це так працює. Але якщо не відділяти народження мистецтва від звичного плину днів, то варто розділити творення та репрезентацію. Повісив на стіну й вийшов. Інші перед картинкою, а ти за нею. Тебе не тримають, руки вільні.

До речі, тут без родинних фото. Ніби було б логічно, мовляв, "практики повсякдення", але цього разу зосередимося на відбитках та відлуннях присутності. І, так, повторимо, є _**, який вийшов. Так виглядає мовчазна пам'ять.

Непідвладне ніколи не буває сталою формою. Непідвладність є нескінченною роботою відокремлення від великого "Ми". Зусилля дивитись на них, на нас й на себе самих завжди ззовні. Так "Ми" стає відкритішим і складнішим. Але одного дня воно поглине ваш слід і, можливо, навіть оголосить подяку. Тоді прийдуть інші.

* Зелена кімната - простір на Судоремонтному заводі-2, де знаходиться скульптура співавторства Даші Чечушкової та _ під умовною назвою "Людина-дерево"
** _ позначає третього учасника об'єднання

Фото доступні для використання у ЗМІ за посиланням:

При використанні фото, будь ласка, вказуйте наступну інформацію:Фотографії надані PinchukArtCentre © 2024. Фотограф: Сергій Іллін.