Future Generation Art Prize 2019
9 лютого – 7 квітня 2019
PinchukArtCentre (Kyiv, Ukraine) presents an exhibition from the 21 shortlisted artists for the 5th edition of the Future Generation Art Prize. Running from 9 February – 7 April 2019, the exhibition reveals a breadth of contemporary art practices from a judicious selection of artists and artist collectives spanning five continents. Established by the Victor Pinchuk Foundation in 2009, 2019 marks the 10th anniversary of the prize's founding.
Featuring new and recent works, the exhibition explores two recurring themes through a variety of media. The first considers an 'archeology of the future', exploring the past and present through the eyes of tomorrow. Using cutting-edge technologies, the works question the possibilities of interpreting knowledge in today's world.
Investigating ideas of the self, the second theme of the exhibition draws from individual socio-cultural values and traditions, whilst also exploring more poetic considerations of the psychological journey. Here, artists similarly reflect on a discrepancy between those traditions and shifting realities in a globalised world.
Бйорн Гельдхоф
Арт-директор PinchukArtCentre
Завдяки по-справжньому глобальному та демократичному формату премія ось вже 10 років надає можливість розвиватися художникам із усього світу, а також користується дедалі більшою підтримкою з боку інституцій та художніх спільнот. Її унікальна концепція гарантує, що кожний новий конкурс представляє свіжий погляд на «майбутнє покоління художників», і ми пишаємося, що ці прогресивні художники працюють над тим, щоб кинути виклик нашому погляду на світ, пропонуючи при цьому нові моделі для майбутнього.
Куратори виставки: Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre, та Тетяна Кочубінська, кураторка Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Моніра Аль Кадірі
(35 – Кувейт)
Моніра Аль Кадірі – художниця візуального мистецтва з Кувейту, яка народилася в Сенегалі і отримала освіту в Японії. У 2010 році вона здобула ступінь Доктора філософії з інтермедійного мистецтва в Університеті мистецтв Токіо, де у своєму дослідженні вивчала естетику суму на Ближньому сході на основі поезії, музики, мистецтва та релігійних практик. У своїй творчості вона досліджує такі теми, як нетрадиційні гендерні ідентичності, нафтові культури і їх перспективи, а також корупційна спадщина. У 2017 році вона представила свій перший живий театральний перформенс «Feeling Dubbing» на Фестивалі мистецтв у Брюсселі. Моніра наразі живе і працює між Бейрутом та Берліном.
У своїх нових роботах Моніра Аль Кадірі досліджує наслідки нафтової промисловості для країн Перської затоки й непевність їхнього близького майбутнього. Художниця ставить питання: що лишиться на згадку про минущий паливний бум, коли він скінчиться?
Інсталяція в рамках Future Generation Art Prize об'єднує кілька творів: скульптуру «Імперська фарба», мініатюрні об'єкти «Диво 1, 2, 3» і найновіше відео «Пірнальник». У циклі «Диво» й відео «Пірнальник» Аль Кадірі звертається до історичної та культурної спадщини традиційного пірнання за перлами й торгових практик, які змела нафтова економіка. Художниця вирізьблює запчастини нафтового бура із природних перлин, створюючи між нафтою й перлами естетичний зв'язок, якого не існувало доти. Відео «Пірнальник» — у чомусь автобіографічне, адже дідусь Аль Кадірі працював співаком на кораблі, що збирав перлини. Використана у творі музика, синхронізована з рухами акторів, — традиційна пісня пірнальників. «Імперська фарба» — це об'єкт у формі гігантської мушлі, пофарбований у пурпурний. Конотації пурпурної фарби з часом мінялися. У нафтовій промисловості цей колір вважається нещасливим, але в давнину цей коштовний пігмент добували з тисяч мушель виду Murex, і він символізував владу імператорів і королів. Форма мушлі, що її щупальця простягаються в різних напрямках, символізує політичні й економічні амбіції промисловості корисних копалин.
Ю Аракі
(33 – Японія)
Ю Аракі народився у 1985 році в місті Ямагата, Японія. Аракі отримав ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва за спеціальністю «скульптура» у Вашингтонському університеті Сент-Луїс, США, у 2007 році, і закінчив магістерську програму з досліджень кіно та нових медіа у Токійському університеті мистецтв у 2010 році. У 2013 році він був відібраний для участі у програмі Tacita Dean Workshop, організованій Fundación Botín у Сантандері, Іспанія. Протягом 2017-2018 рр. він був запрошеним учасником резиденції Культурного центру Азії у Кванджу, Південна Корея, а також Державної академії образотворчого мистецтва в Амстердамі, Нідерланди. Останні виставки були представлені, зокрема, у Національному музеї мистецтва, Осака; MUJIN-TO Production, Токіо; Fundació Joan Miró, Барселона; Dallas Contemporary, Даллас; та на Арт-самміті Окаями, Окаяма. Його фільми внесено до програми таких міжнародних фестивалів, як Кінофестиваль BFI у Лондоні, Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів у Оберхаузені, Recontres Internationales, Париж/Берлін, та Міжнародний кінофестиваль у Роттердамі, де він здобув премію Ammodo Tiger Short Film Award у 2018 році. З 2016 року Аракі є членом об'єднань Art Translator's Collective та ARTISTS' GUILD. Зараз живе і працює у Токіо, Японія. http://www.yuaraki.com/
На сьогодні у своїй художній практиці Ю Аракі зосередився на особистому переживанні разючого відчуття втрати. У новій мультимедійній інсталяції «Двостулкові» Ю Аракі запрошує глядача до вантажного контейнера як метафори порталу до інших місць, культур, контекстів і епох. Перша частина контейнера відсилає до початкового вигляду приміщень для караоке — японського винаходу, для якого спершу справді обладнували контейнери. Художник розширює значення «караоке», яке етимологічно походить від японських слів «кара» (порожнеча) й «оке» (оркестр), але водночас «кара» — омонім до слова «мушля». Аракі особливо зацікавила ідея каверу на пісню як переродження в іншому часі й місці, подібному до реінкарнації.
Відео «Двостулкові: Дія І» — імпровізована фрагментарна розповідь, що поєднує реальну історію юних закоханих, які вчинили самогубство, кинувшись у море між Японією та Кореєю, з легендою про св. Якова, урок французької фонетики та й різноманітні репрезентації устриць. У другій частині контейнера відеоскульптура «Вправи у мовчанці (Сцени з Двостулкових: Дія ІІ)» дає глядачам змогу зазирнути у гнучкий творчий процес Аракі. Твір складається з низки імпровізованих кінопроб, де актрису просять передати щось невербально — така собі алюзія до відомого епізоду з «Персони» Інгмара Бергмана (1966). Ці відеозаписи і фрагмент із діснеївського мультфільма «Аліса в Країні чудес» (1951) постають як прелюдія до «Двостулкових: Дії І». Образ устриць як класичний символ vanitas об'єднує частини проекту в одне ціле.
Коракріт Арунанондчаі
(31 – Таїланд)
Коракріт Арунанондчаі народився у 1986 році у Бангкоку, отримав ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва у Школі дизайну Род-Айленда та ступінь магістра мистецтв у Колумбійському університеті, Нью-Йорк. Використовуючи відео, живопис та перформанс, він розробляє такі теми, як історія, саморепрезентація та культурна дезорієнтація. Його роботи, виконані в різних стилях і медіа, прагнуть віднайти спільність позицій між західним та тайським культурними наративами, системами віри та художніми практиками. Творчість художника широко виставлялась, і його роботи увійшли до численних колекцій, у тому числі, Музею американського мистецтва Уітні; SMAK, Гент, Бельгія; Museion, Больцано, Італія; Fondation Louis Vuitton; K11, Гонконг/Шанхай/Пекін.
Коракріт Арунанондчаі створює відеоінсталяції, об'єднані в умовний цикл «Полотно з історією в кімнаті, повній людей із дивними іменами». У своїй найновішій роботі, створеній для Future Generation Art Prize 2019 у співпраці з Алексом Ґвожіком і boychild, він змінює назву на «Ніякої історії в кімнаті, повній людей із дивними іменами». «Ніякої історії» відсилає до опосередкованого впливу незаписаних історій, що формують реальність. Оповідки про привидів і духів — приклад таких тіньових історій, які впливають нині на суспільство. Це відео бере за відправну точку порятунок 13 хлопчиків, які опинилися минулого року у затопленій печері на півночі Тайланду, й аналізує вплив пропаганди, духовних вірувань, королівської історії, політики Холодної війни в південно-східній Азії й місцевих забобонів, які сплітаються у новітній міф про репрезентацію. Увійти й повірити у нього може кожен.
Каспер Босманс
(28 – Бельгія)
На основі історичних досліджень Каспер Босманс розплітає нагромадження знаків, що утворюють культурний смисл як у макро-, так і в мікрорегістрі. Його міждисциплінарні роботи охоплюють інституційну інтервенцію, інсталяцію, скульптуру та живопис, які розбирають і реструктурують об'єкти та символи різних політичних, художніх, екологічних та соціальних порядків. Босманс вивчає різні культурні реліквії – взяті зі сфери урядування, народного мистецтва та технологій – для створення нових способів прочитання історії влади та знання, які затримались у просторах між концептуальним і матеріальним.
У своїх міждисциплінарних, часто грайливих роботах Каспер Босманс досліджує історію традицій, створюючи нові наративи, які пропонують аналітичний погляд на культурні й політичні артефакти.
Твір «Бурштинова кімната і Зіркова палата» заснований на дослідженні європейської політичної та культурної історії. Художник імпліцитно критикує силові та владні механізми, подаючи їх як естетичний об'єкт. Босманс накладає художнє зображення Бурштинової кімнати (кімнати з панелями з різьбленого бурштину, яку прусський король Фрідріх ІІ подарував Петру І у 1717 році, щоб скріпити союз зі Швецією) на декоративний план Зіркової палати (зали у Вестмінстерському палаці в Лондоні, де засідав суд, який карав видатних політичних і соціальних діячів XV–XVII ст.; нині — символ абсолютизму і свавілля володарів). Урочисту тишу «зали» порушує маленький череп лелеки, який час від часу клацає дзьобом. Той факт, що у цих птахів немає голосових зв'язок, набуває у цьому контексті символічного значення, як і кишківник, що проходить крізь корону і зруйновану арку, у «Трімуфальній арці (Кишківнику)». Цикл із чотирьох «легендарних» полотен — це візуальний посібник з аналізу нюансів і деталей історичних сюжетів, покладених в основу інсталяції.
Медісон Байкрофт
(31 – Австралія)
Медісон Байкрофт (нар. 1987) – художниця, яка народилася в Аделаїді/Каурна Ярта, Австралія і зараз живе в Парижі та Ротердамі. Байкрофт – випускниця університету Південної Австралії, а також магістерської програми з образотворчого мистецтва Piet Zwart Institute у Роттердамі, Нідерланди, за підтримки програми Anne and Gordon Samstag Scholarship. Байкрофт – співзасновниця платформи GHOST. Роботи Байкрофт були останнім часом представлені в рамках Les Ateliers de Rennes, Франція; Другої Трієнале у Беетстерцвагу, Нідерланди; Liveworks Performance Act Award, Італія; Бієнале у Шарджі; у Бейруті, Ліван; в Інституті сучасного мистецтва в Сінгапурі; у CAC Brétigny, Париж, Франція; у Westfälischer Kunstverein у Мюнстері, Німеччина; в Австралійському центрі сучасного мистецтва у Мельбурні; в Музеї сучасного мистецтва в Сіднеї (Primavera 2014), а також в Австралійській фундації експериментального мистецтва. Серед визначних резиденцій, учасницею яких стала художниця – Triangle, Франція; ISCP, Нью-Йорк та Cité Internationale Des Arts, Париж.
У своїх роботах Медісон Байкрофт відтворює системні дисфункції, поєднуючи впізнавані форми з речами, які не підлягають означенню. Байкрофт руйнує комфортні передбачувані схеми, зводячи докупи химерні костюми, сюрреалістичні сценарії й незрозумілі предмети. Глядачі здобувають досвід очуднення, який може змусити їх замислитися про естетичні норми і способи дивитися на світ, де цінності й моделі бачення радикально поставлено під сумнів. Байкрофт цікавиться можливістю витіснити самість для того, щоб створити простір для емпатії.
Робота, запропонована в рамках Future Generation Art Prize, прикметна для практики Байкрофт останніх років і розглядає, як різні форми висловлювання можуть вступати в конфлікт. Яку функцію відіграють поверхні? Маскування, відволікання, прикрашання, тлумачення і солідарність попри відмінності: розглянуто всі варіанти. Композиція розташована на тлі декоративних фресок, що нагадують давньоримські настінні розписи, і складається з фільму, скульптур, малюнків крейдою і тромбонів, умонтованих у плінфи за допомогою цементу. Всі складові доповнює перформанс — і активний, і пасивний водночас. У фільмі «Веселий Роджер і друзі» — антипортреті Енн Бонні та Мері Рід, піраток XVIII століття, — Байкрофт використовує асоціативний метод, щоб звести докупи фрагменти іншості, які приховують не менше, ніж оприявнюють.
Алія Фарід
(33 – Кувейт)
Алія Фарід (нар. 1985) живе і працює у Кувейті та Пуерто-Ріко – країнах, з яких вона походить, і чию складну колоніальну історію вона розкриває через малюнки, об'єкти, просторові інсталяції та фільми. Вона має ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва Школи пластичного мистецтва Пуерто-Ріко (Сан-Хуан), Магістра наук з візуальних досліджень Програми візуального мистецтва MIT (Кембридж, Массачусетс), а також Магістра мистецтв Музею досліджень та теорії критики Програми незалежних студій MACBA (Барселона). Фарід брала участь у резиденціях Beta Local (Сан-Хуан), Casa Árabe спільно з Delfina Foundation (Кордоба, Іспанія), Матхаф: Арабський музей сучасного мистецтва (Доха), Davidoff Art Initiative (Ла-Романа), The Serpentine Galleries (Лондон), La Cité Internationale des Arts (Париж), та marra,tein (Бейрут). Серед нещодавніх і майбутніх виставок – участь у 32-й Бієнале у Сан-Паулу, 20-му Фестивалі сучасного мистецтва Sesc_Videobrasil, 12-й Бієнале у Кванджу, а також у 14-й Бієнале у Шарджі. Нещодавні і нові виставки її робіт представлені у NC-arte (Богота), Galerie Imane Farès (Париж) та Sultan Gallery (Кувейт). Вона є реципієнтом програми 2018 року Art Jameel Commission (Дубаї), гранту на виробництво у сфері візуального мистецтва від Арабського культурного фонду, а також номінована на здобуття премії Future Generation Art Prize 2019.
У своїй інсталяції, створеній для Future Generation Art Prize 2019, Алія Фарід продовжує досліджувати функцію музеїв у Перській затоці. Цей твір розглядає питання репрезентації; він постав у відповідь на поразку кількох спроб скопіювати західні зразки в рамках модернізаційного проекту. Фрагментований показ творів поєднує символи минулого і теперішнього, зображуючи занепад арабського політеїзму з появою ісламу, а тоді злет новітнього матеріалізму з появою економіки, сфокусованої на нафтовій промисловості. Серед виставлених об'єктів — пістрява неонова вивіска й керамічні копії предметів, які зберігаються в фондах у підвалі незавершеного Кувейтського національного музею: грецькі пальметти, набатейська скульптура дельфіна з відбитим хвостом, кам'яна кадильниця і стела. Водночас склепінчаста архітектура зали перегукується з інтер'єрами Кааби, що колись слугувала язичницьким пантеоном і була наповнена сотнями обрядових статуй. Ці просторові паралелі дають Фарід змогу зобразити світ, сповнений прихованої напруги і пронизаний суперечливими поглядами на роль і виробнитцво зображень.
Габріель Ґолаят
(34 – ПАР)
Габріель Ґолаят (нар.1983, ПАР) позиціонує свою практику в контексті, на якому позначилися успадковані пережитки, нерівність і досі незагоєні травми колоніалізму та апартеїду, а також соціально вкорінені структури патріархальної влади та культури ґвалтування. Створюючи можливості для емоційних, реляційних контактів, вона прагне опиратися насиллю, де тіла чорношкірих, коричневошкірих, жінок, гомосексуалістів та уразливих людей фіксуються у повсякденності через форми репрезентації. Протягом останнього часу Ґолаят взяла участь у фестивалі Verbo Performance Art Festival (2018), Сан-Паулу; у фестивалі Токійського палацу Do Disturb Festival (2018), Париж; у Національному фестивалі мистецтва (2018), Маканда; а також у 11-й Бієнале Encounters (2017), Малі. Вона здобула ряд нагород, у тому числі від Французького інституту, премію Afrique en Créations (Бієнале у Бамако). ЇЇ роботи представлені у багатьох державних і приватних колекціях, у тому числі, в колекціях Південноафриканської національної галереї Ізіко, Галереї мистецтв Йоганнесбурга та музею мистецтва Wits. Зараз Голайат є кандидатом у Доктори філософії в Інституті креативних мистецтв Кейптаунського університету, ПАР.
Володарка спеціальної премії Future Generation Art Prize 2019
«Журі у захваті від підходу, знайденого до такої складної й важливої теми у чутливий, зворушливий і водночас пронизливий спосіб у роботі «Ця пісня – для…». Вона безпосередньо та емоційно звертається до глядача, і одночасно створює сильне відчуття дискомфорту. Проте вона залишає місце для особистих роздумів і зберігає повагу до представлених 6 особистих історій».
У своїх останніх творах Ґабріель Ґолаят створює імерсивні звукові інсталяції, зазвичай у співпраці з музикантами та діджеями. Вона звертається до соціополітичного виміру проблеми травми та насильства, передусім у контексті жіночого досвіду. У «Ця пісня — для…» вона обігрує популярну традицію пісень-присвят і пропонує низці жіночих музичних ансамблів заново виконати кілька пісень. Ґолаят створює імерсивне аудіо-кінематографічне середовище, візуально й фізично залучаючи глядача. Пісні-присвяти, до яких створено нові кавер-версії, обрали жертви зґвалтувань. Ці пісні нагадують їм про травматичний досвід і повертають до певного часу та місця, прикликаючи сенсорний світ спогадів. Ґолаят вводить до кожної пісні акустичний розрив, повторюваний музичний збій, ніби платівку заїло, що викликає емоційний відгук у слухачів. На стінах розміщено тексти — автентичні сповіді про насильство, зґвалтування й болісні наслідки після трагедії.
Родріго Ернандес
(34 – Мексика)
Родріго Ернандес (Мехіко, Мексика, 1983 р.н.) живе і працює між Лісабоном і Мехіко. Він навчався в Академії образотворчого мистецтва в Карлсруе у Сільвії Бахлі з 2010 по 2012 рр., а також у Академії Яна ван Ейка у Маастрихті у 2013-2014 рр. Протягом останніх років він став учасником резиденцій Laurenz-Haus Stiftung у Базелі (2015 рік) та Cité International des Arts у Парижі (2016 рік). Серед його останніх персональних виставок: «The real world does not take flight», Pivô, Сан-Паулу, 2018; «Shadow of a Tank», Art Basel Statements, 2018; «The Gourd and the Fish», SALTS Basel, 2018; «Stelo», P420, Болонья, 2017; «J'aime Eva», ChertLüdde, Берлін, 2017; «Plasma», Madragoa, Лісабон, 2017; «The Shakiest of Things», Kim?, Рига, 2017; «I am nothing», Heidelberger Kunstverein, Хайденберг, 2016; «Every forest madly in love with the moon has a highway crossing it from one side to the other», Kurimanzutto, Мехіко, 2016; «El pequeño centro», Museo Universitario del Chopo, Мехіко, 2015; «What is the moon?», Bonnefantenmuseum, Маастріхт, 2015; «Go, gentle scorpio», Parallel Oaxaca, Оахака, 2014; «A Sense of Possibility», Weingrüll, Карлсруе, 2014. Нещодавні групові виставки, в яких він брав участь, проходили у центрі Lulu, Мехіко; Sadie Coles HQ, Лондон; ZKM Museum für Neue Kunst, Карлсруе, 2019; Sesc Pompeia, Сан-Паулу; Kunstverein Nürnberg, Нюрнберг; Bonnefantenmuseum, Маастріхт; Gladstone Gallery, Брюссель; MendesWoodDM, Брюссель, 2017; Бієнале Femsa Monterrey, Монтеррей; в рамках Hyperconected – 5-ї Московської бієнале молодого мистецтва, Московський музей сучасного мистецтва, Москва; Museum Haus Konstruktiv, Цюріх; Queer Thoughts, Нью-Йорк, 2016; Kunsthalle Basel, Базель, 2016. Серед майбутніх персональних та групових виставок - Kunsthalle Winterthur, Вінтертур; Gamec, Бергамо; Midway Contemporary, Міннеаполіс та Sala de Arte Público Siqueiros, Мехіко.
Родріго Ернандес зацікавлений процесом творення мистецтва на основі конструювання образів (іміджмейкерства). Його художня практика передбачає деконструкцію й поєднання давньої іконографії, історії мистецтва й повсякденних зображень задля вироблення власного формального лексикону. Натхненний ідеєю багатозначності образів, художник покладається на свою уяву й особисті асоціації, які стають ключовим провідником, що допоможе зорієнтуватися в сучасному світі.
Інсталяція «Немає нічого сталого. Я нічого не можу втримати в руках надовго» складається з мідних панелей ручної роботи, які зображають минущі моменти близькості й самосвідомості. Ці моменти складно вхопити, адже вони постійно ухиляються від необхідності набути конкретної форми. Роботи розміщено таким чином, що вони складають композицію руки, яка намагається вхопити зображення. У цих роботах Ернандес посилається на техніку й образність монументальних рельєфів, які традиційно виготовляють із тривких матеріалів. Художник поєднує метал — матеріал, який дарує зображенню тривале життя — із особистими, інтимними і плинними сюжетами. Так постає твір, де розрив між формальним і концептуальним виміром ледве помітний.
Лаура Уертас Міллан
(35 – Колумбія)
Лаура Уертас Міллан – франко-колумбійська художниця і режисер. У переплетінні етнографії, екології, художньої літератури та історичних довідок її роботи, основані на зображеннях, що рухаються, вдаються до вивчення стратегій виживання, опору та стійкості до насильства. Її кінематографічна практика, побудована на спорудженні складних візуальних та звукових світів з вкрапленням реального, представлена як на майданчиках сучасного мистецтва, так і на міжнародних кінофестивалях. Її фільми, що були відібрані для участі в офіційній програмі Viennale (Відень), Міжнародного кінофестивалю в Торонто, Нью-йоркського кінофестивалю, фестивалів La Habana та Cinéma du Réel (Париж), стали призерами конкурсів у Локарно, FIDMarseille, Doclisboa та Videobrasil та ін. Вона брала участь у показах та виставках у таких інституціях, як Музей Соломона Гуггенхайма (Нью-Йорк), Центр Помпіду (Париж), Національна галерея Jeu de Paume (Париж), Музей сучасного мистецтва у Меделліні, Les Laboratories d´Aubervilliers, Western Front (Ванкувер) та Instituto de Visión (Богота). Ретроспективи її фільмів проводилися в Інституті сучасного мистецтва(ICA, Лондон), в рамках Кінофестивалю у Мар-дель-Плата, і Кінематеці Торонто(TIFF Lightbox) та у центрі Flaherty Seminar. Її роботи входять до державних і приватних колекцій таких установ, як Kadist Foundation (Париж-Сан-Франциско), Centre National des Arts Plastiques (CNAP) та Cisneros Fontanals Art Foundation (Майямі). Наразі вона працює над своїм першим повнометражним фільмом після отримання у 2017 році ступеню Доктора філософії від університету PSL (програма SACRe) та Sensory Ethnography Lab (Гарвардський університет).
Фільми Лаури Уертас Міллан балансують між сучасним мистецтвом і кінематографом. У них художниця переплітає антропологію з екологією та історичними дослідженнями, що стають підґрунтям для її дослідницьких кінематографічних робіт, у яких вона розглядає стратегії виживання, опору і спротиву насильству. В останні роки Уертас Міллан працює над серією «етнографічних фантазій», які супроводжуються ґрунтовним дослідженням її кінематографічної концепції.
Для Future Generation Art Prize Уертас Міллан створила новий твір Let My People Go, що являє собою п'ятиканальну відеоінсталяцію. Головна героїня оповіді — рослина коки, що її народ муїна муруї в Колумбійській Амазонії вшановує як найвищу сакральну сутність, жіночий первень і джерело влади та мудрості. Новий поглинаючий твір Уертас Міллан запрошує нас до ритуального споглядання «мамбе» — зеленого порошку, який використовують під час ритуалу поклоніння. Показуючи, як уживання цієї психотропної субстанції може дати свободу, Let My People Go відмовляється від загальновживаних стереотипів про кокаїн і насильство й натомість подає діалог із природною сутністю.
Маргеріт Юмо
(31 – Франція)
Маргеріт Юмо (нар. 1986, Франція) живе і працює у Лондоні, Великобританія. Вона отримала ступінь магістра мистецтв у Королівському коледжі Мистецтв, Лондон, у 2011 році. Персональні виставки з її роботами проходили у Tate Britain, Лондон, Великобританія; Haus Konstruktiv, Цюріх, Швейцарія; Schinkel Pavillon, Берлін, Німеччина; Nottingham Contemporary, Великобританія; Palais de Tokyo, Париж, Франція; та C L E A R I N G, Нью-Йорк, США. Її роботи були представлені в рамках багатьох групових виставок, зокрема, у High Line, Нью-Йорк, США; Château de Versailles, Франція; Kunsthal Charlottenborg, Копенгаген, Данія; Serpentine Gallery, Лондон, Великобританія; Victoria and Albert Museum, Sculpture Gallery, Лондон, Великобританія; та FRAC Midi-Pyrénées, Тулуза, Франція. Персональна виставка Юмо «Birth Canal» проходить зараз у новому Музеї Нью-Йорка. У 2019 році її персональні виставки пройдуть у Museion in Bolzano, Італія, та у Kunstverein, Гамбург, Німеччина. Роботи Маргеріт Юмо входять до колекцій таких інституцій, як MoMA, Нью-Йорк, США; Tate Britain, Лондон, Великобританія; Aishti Foundation, Бейрут, Ливан; Zabludowicz Collection, Лондон, Великобританія; Modern Forms, Лондон, Великобританія. У своїх роботах Юмо інсценує перетинання великих відстаней у часі та просторі, переходи між тваринним та мінеральним і зіткнення особистих бажань з силами природи. Її творчість досліджує можливість комунікації між світами та засобами, завдяки яким знання формується за відсутності доказів чи через неможливість доступу до об'єкту дізнання. Юмо сплітає події у спекулятивні наративи, наділяючи таким чином невідомі, незримі, вимерлі форми життя здатністю виплеснутися у грандіозній величі. Поєднуючи протоісторію, окультну біологію та наукову фантастику у виставі, що спантеличує, її роботи воскрешають минуле, з'єднують підземне і підшкірне, водночас оновлюючи жанр пошуку відповідно до вимог інформаційної ери.
У своїй художній практиці Маргеріт Юмо звертається до різних галузей знань: від палеонтології та медіатеорії до біології, виробляючи підвалини для своїх міждисциплінарних робіт. У своїх творах художниця послідовно змішує наукові факти, теорії змови й художні спекуляції. Юмо розповідає про уявні події — скажімо, відродження вимерлих доісторичних видів чи появу потойбічних створінь.
Для Future Generation Art Prize Юмо підготувала проект, що говорить мовою археології майбутнього чи альтернативної історії. Він продовжує розвивати теми, до яких Юмо звернулася минулого року на персональній музейній виставці «Пологові шляхи» у США. Художниця і далі втілює амбітні задуми, вперше у своїй практиці поєднавши звук із графікою, аби виявити зв'язки між минулим і майбутнім, між небом і землею. Поєднання візуальних і звукових відчуттів у творі генерує нове знання і змінює вектор розуміння світу.
Елі Лундгаард
(28 – Норвегія)
Елі Лундгаард (нар. 1989, Тронхейм, Норвегія) – норвезька художниця, яка зараз живе у Мальме, Швеція. Вона отримала ступінь магістра з образотворчого мистецтва у Академії мистецтв Мальме (2018), а також ступінь бакалавра з образотворчого мистецтва у Бергенській академії мистецтв та дизайну (2015). Художниця працює з різними медіа, здебільшого з відео та скульптурою. Її роботи були представлені на Московській міжнародній бієнале молодих художників (2016 та 2018), в рамках основної програми 1-ї Антарктичної бієнале (2017), а також в рамках кількох виставок та показів у скандинавських країнах та інших частинах Європи. Творчість Лундгаард зосереджена на маніпулюванні, розборі на елементи та реконструкції світу навколо неї, а також на стиранні чи розмазуванні контурів поширених визначень та концепцій. Вона цікавиться непевністю наративів, ситуацій та явищ, які неможливо ані підтвердити, ані заперечити. В межах простору між фактом та фікцією вона перетворює те, що здається знайомим на щось дивне і чуже.
Мистецька практика Елі Марії Лундгаард передбачає занурення у людську психіку і спроби її зрозуміти. Вона досліджує, як ми продукуємо значення, а також встановлюємо зв'язки і стосунки між внутрішнім і зовнішнім світами. Художниця вивчає взаємодію та взаємовпливи між суб'єктом і його оточенням. Лундгаард цікавить, як довкілля формує тіло, і навпаки.
У роботі для Future Generation Art Prize Лундгаард створює герметичне поетичне середовище, в якому змішує сприйняття внутрішнього і зовнішнього. Лундгаард приваблює неконтрольована природа й позараціональні ситуації чи досвіди. Вона візуалізує їх у медитативному відео й біоморфних скульптурах, які експонуються у ящиках. Цей твір досліджує ідентичність і функціонує як набір асоціацій, що ставлять під сумнів межі між видимим і невидимим, живим і неживим, ментальним і зовнішнім світом.
Таус Махачева
(35 – Росія)
Таус Махачева (нар. 1983, Москва, Росія) відома перш за все своїми перформансами та відеороботами, які досліджують з критичної точки зору, що відбувається, коли різні культури та традиції вступають в контакт одна з одною. Практика художниці, яка виросла в Москві і має культурні корені в Дагестані на Кавказі, живиться цим особистим зв'язком з співіснуючими світами періодів пре- і пост-совєтизації. Часто наповнені гумором, її роботи спрямовані на випробування на міцність образів, об'єктів та тіл у сучасному світі.
Художня практика Таус Махачевої охоплює різні медіа, включно з перформансом, відео й інсталяцією, в яких художниця критично аналізує зіткнення та взаємодію різних культур і традицій. Махачева виросла в Москві. Однак закорінена в культуру Дагестану й кавказького регіону в цілому, її мистецька практика сформувалася під впливом цього особистого зв'язку з до- і пострадянським світами, які співіснують між собою. Часто з гумором, у своїх роботах художниця випробовує стійкість образів, об'єктів і тіл у сучасному світі.
У своїй новій роботі «Кількісна нескінченність задачі» художниця перетворює простір галереї на спортзал, де всі спортивні снаряди набувають нестандартної форми й розмірів. Аудіоскладова роботи — серія владних кліше з інституційного і приватного просторів. Виокремлені зі звичного контексту, ці фрази підкреслюють обсесивну та травматичну функцію мови, оприявнюючи пасивно-агресивне навантаження суспільних комунікативних моделей. Опірність до такого міжпоколіннєвого використання мови поставлено під сумнів та підсилено діями перформерів, які рухаються простором галереї, демонструючи тривогу й сумніви, аж доки не відточують свої навики. Твір заохочує до роздумів про можливість відсторонитися, зцілитися й опиратися чинним соціальним моделям.
Тойін Оджі Одутола
(33 – Нігерія)
Тойін Оджі Одутола (нар. 1985, Іфе, Нігерія) створює малюнки з використанням різних медіа та поверхонь для вивчення потенціалу посмугованої території образу, щоб згодом поставити під сумнів його шаблонні репрезентації. Оджі Одутола брала участь у виставках, представлених в різних інституціях, зокрема, в Бруклінському музеї, Нью-Йорк (2016); Музеї сучасного мистецтва Сент-Луїс (2015); Studio Museum у Гарлемі, Нью-Йорк (2015, 2012); Музеї сучасного мистецтва Олдріча, Ріджфілд (2013); та Menil Collection, Х'юстон, (2012). Серед нинішніх персональних виставок – «Scenes of Exchange», 12-та бієнале Manifesta, Палермо, Італія, до 4 листопада2018 року; «Toyin Ojih Odutola: The Firmament, Hood Museum of Art» (діловий центр Гуд), Нью-Гемпшир, 2018; «Toyin Ojih Odutola: Testing the Name», Коледж мистецтв та дизайну Саванни, Джорджа, 2018; «Toyin Ojih Odutola: To Wander Determined», Музей американського мистецтва Уітні, Нью-Йорк, 2017-2018; та «A Matter of Fact: Toyin Ojih Odutola», Музей африканської діаспори, Каліфорнія, 2016-2017. Серед постійних колекцій –MoMA, Музей американського мистецтва Уітні, Балтиморський музей мистецтва, Музей мистецтва Нового Орлеану, Філадельфійський музей мистецтва, Музей мистецтва Принстонського університету, Музей мистецтва Спенсера та Національний музей африканського мистецтва (Смітсонівський інститут). Вона здобула ступінь бакалавра гуманітарних наук в Університеті Алабами у Хантсвіллі, і магістерський ступінь з образотворчого мистецтва – у Каліфорнійському коледжі Мистецтв у Сан-Франциско. Оджі Одутола живе і працює в Нью-Йорку.
У своїй мистецькій практиці Тойін Оджі Одутола звертається до соціополітичного конструкту кольору шкіри й зображає альтернативну реальність, де колоніального минулого не було, а персонажі можуть жити без колоніальної й культурної провини. Як це — бути багатим без почуття провини? Якими були б настанови еліт, якби расових утисків ніколи не було?
На виставці в рамках Future Generation Art Prize 2019 художниця демонструє цикл полотен, що ілюструє її невидану книжку. Картини обігрують аристократичну європейську традицію замовних портретів, аби представити ідентичність чорношкірих народів. Художниця пропонує новий підхід до історії чорношкірих, відмовляючись від драматичної складової постколоніального дискурсу. Це — історія не про боротьбу й утиски, а про заможних аристократів.