9 лютого 2020 - 3 січня 2021

Виставка 20-ти номінантів
Премії PinchukArtCentre 2020

PinchukArtCentre представляє виставку 20-ти номінантів 6-го конкурсу на здобуття Премії PinchukArtCentre – загальнонаціональної премії для українських художників віком до 35 років. Проект познайомить з новими й недавно створеними роботами художників та арт-колективів з усієї України.

Художні підходи 20 номінантів відмінні між собою, проте, вони відображають спосіб мислення пост-майданної генерації в українському мистецтві. Багатьох з них об'єднують активні рефлексії про соціальну проблематику та критика архаїчних владних структур. Серед тем – цінність праці у постіндустріальну епоху; медіа-маніпуляції та їхній вплив на політичну діяльність як в Україні, так і по всьому світі; шанування гендерної різноманітності на противагу фізичному насиллю, що все ще залишається рушійною силою в соціальних процесах. І хоча прямий активізм протягом певного часу залишався провідною практикою, ми спостерігаємо, як на зміну йому приходять жести, покликані трансформувати досвід та функціонал громадського простору міста.

20 номінантів були обрані незалежною відбірковою комісією з більш ніж 1100 заявок. До шорт-листа увійшли: АнтiГонна (32, Київ), Катя Бучацька (32, Київ), Ксенія Гнилицька (35, Київ), Юлі Голуб (29, Харків/Вроцлав), Павло Гражданський (28, Харків), Олександра Кадзевич (26, Одеса), Оксана Казьміна (35, Київ), Ніколай Карабінович (30, Одеса/Гент), Антон Карюк (31, Київ), Ірина Кудря (32, Київ), Ларіон Лозовий (31, Київ), Тимофій Максименко (24, Київ), Еліас Парвулеско (34, Київ), Валентина Петрова (34, Прага/Київ), Аліна Соколова (23, Ужгород/Відень), Дмитро Старусєв (34, Макіївка), Анна Щербина (31, Запоріжжя/Київ), а також групи: Студія 12345678910 (Євгеній Образцов, 25, Дніпро/Київ; Анастасія Омелич, 23, Дніпро/Київ; Микита Момот, 24, Дніпро), Ярема Малащук (26, Коломия/Київ) та Роман Хімей (27, Коломия/Київ), Даніїл Ревковський (26, Харків) і Андрій Рачинський (29, Харків).

Куратори виставки: Олександра Трянова, молодший куратор PinchukArtCentre; Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre.



АнтiГонна

АнтіГонна народилася у 1986 р. у Вінниці. Живе та працює в Києві, Одесі та Варшаві. Використовує медіа перформансу, відео та віртуальної реальності. Навчалась на факультеті живопису Одеського художнього училища ім.М.Б.Грекова. З 2016 р. розпочинає разом з оператором Андрієм Бойко проект «Безкінечна історія хвороби. Київські порно-жахи (частина 1). СБІЙКА» та треш-порно серіал «АндрійАндреєва». З 2016 р. бере участь у виставах Театру провокаційної моди «Орхідея» Михайла Коптєва. Учасниця таких квір фестивалів та виставкових проектів як: «4th International Horror Festival. Mostra Espantomania» Сан-Пауло, Бразилія (2019), «Audience Awards» Нью-Йорк, США, (2019); «RabarBar Queer Festival», Краків, Варшава, Вроцлав, Познань, Польща (2019); «POMADA. Eden 8» Варшава, Польща (2018), «12th Internationale Berlin Porn Festival» Берлін, Німеччина (2017), «Неслухняні тіла» Кмитівський музей образотворчого мистецтва ім. Буханчука, Кмитів, Україна (2019).
Звертаючись до власного тілесного досвіду та особистих страхів, АнтіГонна розповідає про колективні травми українського суспільства. Обравши форму відео, художниця оповідає про табуйоване та страхітливе, а також розкриває тему гендерно-зумовленого насильства.

Герої її відео, яких грають одні з ключових персонажів київського андеграунду, ніби протестують проти усталених норм: попри заданий художницею сценарій вони розігрують власний сюжет та надають особисту інтерпретацію обраної теми. Трансформуючими чинниками у цих відео стають розпач і агресія, саме вони утворюють платформу для розмови про глибинні бажання і тривоги суспільства у період посттравматичних змін.
Безкінечна історія хвороби. Київські порно-жахи, частина перша. СБІЙКА
Катя Бучацька

Катя Бучацька народилася у 1987 р. в Києві, де живе і працює. У своїх проектах художниця досліджує тему позачасовості, трансформацію та перевтілення об'єкту. Працює з інсталяцією, скульптурою, фотографією, живописом. Навчалась у Київському поліграфічному інституті, в École Nationale Supérieure d'Art de Dijon, у 2015 закінчила Національну академію мистецтв та архітектури у Києві. Учасниця ініціативної групи по збереженню спадку Параски Плитки-Горицвіт. Входить до складу групи «Монтаж». Серед обраних проектів: «Фотографії з минулого року», Мала Галерея Мистецького Арсеналу, Київ (2019), «Будь обережним із цією сокирою, Юджине», мистецький простір AКT, Киів (2019), «Ма́ра» сумісно з Віталієм Коханом, Port Creative Hub, Київ (2017), «SpaceS, SpaceS Contemporary Art Exhibition», Galerie La Cave, Женева (2017), «Листівки з Майдану», Люблін, Варшава (2014).
Інсталяція Каті Бучацької відтворює типову залу музею природознавства, в якій представлені експонати тимчасової виставки — археологічні пам'ятки і архівні документи, зібрані навколо постаті палеонтолога Вільяма Фальконера. Відомо, що Фальконер народився в Единбурзі у середині ХІХ століття, займався дослідженнями палеофауни та загинув під час експедиції за загадкових обставин. Рештки вченого, законсервовані у гіпсі, збереглися завдяки його асистентові. Непересічний факт того, що тіло Фальконера доповнило колекцію скам'янілостей, привертає увагу до його особистого щоденника. Частково представлений в експозиції в роздрукованому вигляді, він розкриває подробиці про причини схильності Фальконера до самоушкодження.

У скляних вітринах Бучацька демонструє кістку динозавра (так званий «‎единбурзький екземпляр»‎, знайдений Фальконером), гіпсовий зліпок чоловічого тіла та рукописний щоденник. Інсталяція має назву ‎«Рекорд болю»‎, що відсилає до однієї з версій загибелі палеонтолога — самогубства у потоці розпеченої лави, яка здатна зберегти форму тіла, але залишає її порожньою.

Використовуючи лише три об'єкти, художниця розповідає особисту історію XIX століття, відірвану від її власного контексту. В своїх практиках Бучацька часто працює з темою часу, використовує методи археології медіа та застосовує тактику «м'якого» втручання в середовище (галерейного, музейного чи природного простору). В «‎Рекорді болю»‎ художниця привертає увагу до знайдених об'єктів на археологічній дистанції та ставить питання про їхнє значення для сучасного глядача, про роль автора в такому художньому жесті та про здатність сприйняти драми, що приховані за об'єктами, знаходячись по цей бік вітрини.
Катя Бучацька. Рекорд болю. 2020
Ксенія Гнилицька

Ксенія Гнилицька народилася у 1984 р. в Києві, де живе і працює. У своїй практиці звертається до живопису, графіки, кераміки, а також відео. Навчалась в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури на факультеті живопису. Співзасовниця і учасниця груп Р.Е.П. і «Худрада». Учасниця групових та персональних виставок, серед обраних проектів: «Stratigraphy», Vozdvizhenka 32, Київ (2016), «Ступінь залежності», Awangarda, Вроцлав, Польща (2016), «Lest The Two Seas Meet», Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie, Варшава (2015), «Кольоротест», Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ (2013), Gyumri Biennial (у складі групи Р.Е.П.) Гюмрі, Вірменія (2008).
У своїй роботі «Сон П'єра Мічелі або пам'ятник перемоги сапротрофів» Ксенія Гнилицька пропонує свою візіонерську картину потенційного майбутнього: внаслідок самознищення людства на планеті Земля знову запанують найдавніші види життя — гриби та бактерії. Її скульптурна композиція апелює до типової картини posthuman: жива природа захоплює та заселяє рештки людської цивілізації, втіленої в образі керамічних колон. Іронічно, але за своїм стилем колони Гнилицької можуть нагадувати архітектуру «сталінського ампіру», якому властива розкіш, величність та монументальність. Саме в цьому стилі витримано первинний архітектурний комплекс київського ВДНГ (нині — Національний комплекс «Експоцентр України») і зокрема павільйон № 6 «Технічні культури», естетикою якого художниця надихалася при створенні цієї роботи.

Ксенія Гнилицька понад десять років послідовно досліджує та зображує світ рослин і грибів. Однак, у новій роботі вона переходить від більш звичних для неї форм живопису та графіки до об'ємної скульптури, зведеної навколо концептуального висловлювання.
Ксенія Гнилицька. Сон П'єра Мічелі, або Пам'ятник перемоги сапротрофів. 2019–2020
Друга спеціальна премія
Юлі Голуб

Юлі Голуб народилась в 1990 р. в Харкові. В даний час живе і працює в Окленді, США. Використовує такі медіа як відео, інсталяція, 3D-анімація та колаж. Випускниця школи фотографії та мультимедіа ім. Родченка (Москва) майстерні Сергія Браткова, магістрантка Національного університету ім. Каразіна. Учасниця міжнародних виставок і бієнале, серед яких: «Memories from the Future. Incredible adventures of the bearded women. Behind the scene», xpon-art gallery, Гамбург, Німеччина (2019), «PinchukArtCentre Prize 2018», Київ, «Я не робот», Електромузей, Москва (2018), «Versus», PinchukArtCentre, Київ (2017), «Фестиваль молодого українського мистецтва», Мистецький Арсенал, Київ (2017), «Trans-people. State of insecurity», ЄрміловЦентр, Харків, Україна (2016).
У своїй роботі Юлі Голуб виявляє упередження і страхи традиційних західних спільнот. Художниця вводить у сюжет громаду «прибульців» — бородатих жінок, які своїм зовнішнім виглядом і поведінкою уособлюють «інакшість». Для господарів будинку — сімейної пари середнього віку — такі непрохані гості на початку стають шоком. Вони переживають різні емоційні стани: від неприязні і розгубленості до співпереживання. Коли господиня дому вступає в гіпнотичний ритуальний танок з жінками, відбувається сприйняття «прибульців» через взаємодію з тілами «інших». Відео ілюструє можливі кроки подолання неприйняття «інших» та можливу взаємодію різних спільнот та невизначених ідентичностей.
Юлі Голуб. Дивись, у неї борода! 2019–2020
Павло Гражданський

Гражданський Павло народився в 1991 р. в Харкові. Живе і працює в Харкові і Санкт-Петербурзі. Навчався в «Школе Вовлеченного Искусства Что Делать» в Санкт-Петербурзі (2016). Засновник і редактор довгострокового мистецького проекту "Травмпункт", який вивчає російсько-українські реалії на основі добровільного документального письма та аналізу масивів даних (2017). Співзасновник простору мистецьких практик Кропоткіна 11 (2018). Серед обраних персональних і групових проектів: «Укриття», бомбосховище району Sörnäinen, Гельсінки (2018), «Все як у води», галерея Detenpyla, Львів, Україна (2018), «Це вже переходить усі межі», ПК Рози, Санкт-Петрбург, Росія (2018), «Забирайся поки здоровий», сквот «Автономія», Харків, Україна (2017).
У своїй роботі Павло Гражданський піднімає питання мілітаризації широких верств населення, що стала наслідком тривалої війни на Донбасі. Відеоробота Гражданського розвивається за логікою життя людини: від сюжетів про вишкіл українських дітей та молоді у військово-патріотичних таборах до репрезентації буднів армійців-контрактників та урочистих поховань після героїчної смерті. Використовуючи знайдені в Інтернеті відеорепортажі про українську армію та парамілітарні об'єднання, автор створює критичне висловлювання щодо загальної мілітаризації.
Павло Гражданський. Понівечено. 2020
Олександра Кадзевич

Олександра Кадзевич народилася в 1992 р. в місті Одеса, де живе та працює. Працює на перетині живопису, колажу та скульптури. У 2013 році закінчила художнє училище ім. М. Б. Грекова (відділення живопису). У 2017р. отримала грант на навчання в Kyiv academy of media arts на курсі Лесі Хоменко. На початку своєї художньої практики працювала в традиційній техніці живопису. З 2016р. відійшла від академізму і почала дослідження можливостей живопису. У 2018 р. заснувала в своїй майстерні artist-run space «Noch». Учасниця четвертої програми художніх резиденцій SWAP: UK/Ukraine 2019. Учасниця таких проектів: «Тут живуть інші люди», The Naked Room, Київ (2019), «Пара зайвих кроків у той бік», Артсвіт, Дніпро, Україна (2019), Спецпроект 5-ої Одеської бієнале сучасного мистецтва "Заміські практики: сезонна близькість", Одеса, Україна (2017).
Основним предметом практики Олександри Кадзевич є живопис. Здобувши класичну художню освіту, вона послідовно звертається до живописних технік та випробовує різноманітні матеріали для дослідження цього медіума. У 2017 році у своїй майстерні в Одесі Кадзевич заснувала artist-run-space NOCH, що сприяло розвитку мистецького середовища. Зміни у приватному просторі майстерні вплинули на практику художниці та надихнули її на переосмислення відносин між твором мистецтва, простором та архітектурою — відбулася трансформація мислення у бік просторово-орієнтованого живопису, де ключовим стала матеріальність об'єкту, а сам живопис набув ефемерності властивої інтуїтивному дотику.
Олександра Кадзевич. Шлях від ока до ока
Оксана Казьміна

Оксана Казьміна народилася у 1984 р. у смт. Яковлєво, Росія. Живе та працює в Києві. У своїй роботі звертається до медіа перформансу, інсталяції та відео. Навчалась у ЛНК ім.І.Франка на факультеті журналістики та КНУТКТ ім. І.Карпенка-Карого на факультеті режисури. Режисерка кіно та художниця, працює із позицій інтерсекційного фемінізму та постгуманізму, досліджує існуючі структури влади і те, як/які тілесні практики можуть їх підважувати. Є співзасновницею художнього колективу ОKCAHAS та проекту «Практики Тіла». У 2019 отримала приз за найкращий короткометражний фільм (Дівчинка, хлопчик та секрет) на Одеському Міжнародному Кінофестивалі. Викладала режисуру кіно в Університеті Веслеян, США. Учасниця багатьох національних та міжнародних проектів: проект Миколи Рідного «Озброєні та Небезпечні», Спецпроект 5-ої Одеської бієнале сучасного мистецтва "Заміські практики: сезонна близькість", Одеса, Україна (2017), Бієнале сучасного мистецтва «Київська Школа», Київ/Відень (2015), Таланти Берлінале в рамках Берлінського МКФ, Берлін (2014).
Робота Оксани Казьміної торкається теми повсякденності насильства. Дія відеороботи розгортається у секонд-хенді — місці перерозподілу речей. Обираючи одяг, героїні відео говорять між собою. Їхні розмови складаються із переказів снів, уривків дитячого фольклору, постів із соціальних мереж та чатів, цитат із книжок та ін. Через проговорювання реальних та вигаданих історій про ідентичність, мораль та тілесне героїні оприявнюють повсякденність насильства, яке кожна з них пережила чи продовжує переживати.
Оксана Казьміна. Мутування. Ані Казка, Ані Мюзикл. 2020
Перша спеціальна премія
Ніколай Карабінович

Ніколай Карабінович народився у 1988 році в Одесі. Живе і працює в Генті (Бельгія) та Києві.У своїй практиці застосовує такі медіа як відео, звук, текст, інсталяція та перформанс. Закінчив Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, кафедру філософії. З 2019 року навчається у Higher Institute for Fine Arts в Генті. У 2017 році був асистентом куратора 5-ї Одеської бієнале. Лауреат Першої Спеціальної премії PinchukArtCentre Prize 2018.

Брав участь у багатьох національних і міжнародних проектах: «Від моря до моря», Hit Gallery, Братислава (2019), «Весна (літо, осінь, зима) націй» BWA, Тарнув, Польща (2019) «Ain't nobody's business», PinchukArtСentre, Київ, (2018), «Доля людська», Єврейський музей і центр толерантності, Москва (2018), «PinchukArtCentre Prize 2015», Київ.
Ніколай Карабінович у своїй практиці часто звертається до коріння своєї мультикультурної родини, накладаючи досвід роботи з колективною пам'яттю на персональну історію. Відправною точкою авторської розповіді у цій роботі стала музика. Мелодії, що відтворює розташована у кутку кімнати музична шкатулка, вже більше ста років. Її первинного авторства ніхто не знає. І у греків, і у євреїв є покладені на цю мелодію пісні. Та вони абсолютно різні за своїм змістом: грецька розповідає любов до прекрасної дівчини, а єврейська — про проводи юнака на війну. У виконанні механізму шкатулки ця мелодія позбавлена безпосередньо людського, здатного на ненависть, лицемірство, насилля, і тим самим вона отримує шанс бути об'єднуючою. Якщо уявити, що всі ці люди — євреї, греки та ті, хто знає цей мотив, зустрілися разом та впізнати цю мелодію, можливо, захотіли б заспівати її разом. Однак, де б це могло статися: на безлюдному березі висихаючого лиману чи будь-якому іншому місці, де набуде сили універсальна поезія мистецтва?
Ніколай Карабінович. Якнайдалі. 2020
Антон Карюк
Антон Карюк народився в 1988 р. у Дніпрі. Живе та працює у Києві та Вільнюсі. У своїй практиці використовує живопис, відео, інсталяцію та перфоманс. Вивчав архітектуру в Придніпровській Державній Академії Будівництва та Архітектури. Серед обраних персональних та групових проектів: «Pre_education», Дрезден, Німеччина (2019), «Identifying», Leoparden, Уппсала, Швеція (2019), «Sünden unter freiem Himmel- Deutsche Ausgabe», Rasch, Кассель, Німеччина (2019), «Заборонена сім'я», Kedi, Ізмір, Туреччина (2017), «Пороки просто неба», фестиваль сучасного мистецтва Porto Franko, арт-група «Степ», Івано-Франківськ, Україна (2017).

Мінімалістична інсталяція Антона Карюка присвячена темі безпеки представників ЛГБТК+ спільнот у публічному просторі. Після кожного прайду учасники маршів, побоюючись проявів насильства, намагаються залишити центр міста, стрибнувши у вагон метро. В цих ситуаціях наявність або відсутність жетону у кишені визначає, наскільки швидко вдасться залишити небезпечний простір. Відлитий зі срібла жетон на метро зображує дорогоцінність персональної безпеки та виступає проти насильства й ненависті по відношенню до ЛГБТК+ спільнот. За аналогією до системи проїзду у київському метрополітені, що поступово змінюється та модернізується, художник говорить про зміни у суспільстві, яке має віднаходити нові способи комунікації, альтернативні мові насилля.
Антон Карюк. Цінність. 2020
Ірина Кудря
Ірина Кудря народилась в 1986 р. в Києві, де живе та працює. У своїй практиці звертається до медіа відео та інсталяції. Закінчила Державну академію статистики, обліку та аудиту. У 2014-2015 рр. навчалась на курсі сучасного мистецтва Школи візуальних комунікацій (Київ, авторки курсу Катерина Бадянова та Лада Наконечна). У 2017 – випускниця «Школы Вовлеченного Искусства Что Делать», Санкт-Петербург, Росія. Учасниця «Колективу конкретных дат» (ККД) з моменту створення Колективу у 2014 до його розпуску у 2017 році. У 2014 - 2017 відвідала серію воркшопів перформативних практик Tanzlaboratorium research group. Була учасницею багатьох виставкових та дослідницьких проектів: «How to be cool», PinchukArtCentre (2019);«Прядка, шабля і олень», Краєзнавчий музей, Станиця Луганська, Україна (2018); «Работай Больше! Отдыхай Больше!», Мінськ (2017).
Авторка роботи постає перед глядачами у двох іпостасях: ведучої та гості телепередачі популярного формату на зразок «Жіночих історій» на вигаданому каналі «АРТ Планета Киев». Перевтілившись у образ акторки, Кудря розповідає про ролі феміністки й активістки, православної християнки, дауншифтниці-прибиральниці, офісної працівниці. Роль ведучої Кіри Тєрєнтьєвої, яку також виконує художниця, відсилає до образу чутливої співрозмовниці без якої жанровий формат не працює. Відеоперформанс, що за форматом та естетикою наслідує телевізійну програму, стає для авторки нагодою прожити свою нереалізовану мрію та побути відомою акторкою. У особі Кудрі, перед глядачем постають дві героїні, голоси яких іронізують над історією власного «успіху».
Ірина Кудря. Інтерв'ю. 2020
Ларіон Лозовий

Ларіон Лозовий народився в 1987 р., живе та працює в Києві. Художник та незалежний дослідник, сферами його зацікавлення є економічна історія Центрально-Східної Європи та ідеології креативності. Отримав художню освіту на Курсі сучасного мистецтва при Школі візуальних комунікацій (Київ), Кураторській школі фонду V-A-C (Москва) та WHW Akademija (Загреб). Автор критичних та мистецтвознавчих текстів, опублікованих у виданнях Korydor, Prostory та Krytyka Polityczna. Був номінований на «PinchukArtCentre Prize 2018» та «Visible Award». Серед останніх проектів: «Sleeping off a Century of Hope», Viafarini, Мілан, Італія (2019), «Open Studio/Open Nova», Studio Maljković, Загреб (2019), «MIDTERM», Galerija Nova, Загреб (2019), «Living Monuments», Neurotitan / HausSchwarzenberg, Берлін (2018).

Художня практика Ларіона Лозового в першу чергу зосереджується на економічній історії, її зв'язках з мистецтвом та динаміці культурної та промислової модернізації. Темою нової роботи став феномен товариств дружньої взаємодопомоги (friendly societies) — робітничих організацій, що поширились Європою у XVIII столітті. Тяжкі умови праці, типові для ранньоіндустріального періоду спонукали робітників створити систему убезпечення від професійних ризиків, котру їм відмовлялися надавати власники фабрик. Ставши осередками вільнодумства та класової свідомості, Товариства швидко опинились під забороною.

У своїй роботі художник розповідає історію напівміфічного Об'єднаного товариства вільних співтворців, що виникло на світанку нового економічного порядку, коли індустріальна потуга стрімко згасала та поступилася економіці знань. Спорожнілі внаслідок цих змін цехи та майстерні стали осередками для вільних творців та підприємців. Розповідаючи історію цього Товариства, Лозовий акцентує увагу на «культурному оновленні» застарілих систем, де митці та організатори творчих процесів стають передвісниками майбутніх змін.
Ларіон Лозовий. Об'єднане товариство вільних співтворців. 2020
Тимофій Максименко

Тимофій Максименко народився в 1995 р. у Києві, живе та працює в Києві та Лондоні. Закінчив Краківську академію образотворчих мистецтв імені Яна Матейка в Польщі. Також навчався в University of Wolverhampton у Великій Британії та Polytechnic University of Valencia в Іспанії. Звертається до таких медіа як звук, відео, перфоманс. Тимофій брав участь в London Art Night (2018), Burning Man (2019), «US2», галерея Filet, Лондон (2019), «The Sound Labyrinth», Art Gallery of Contemporary Art Bunker, Краків, Польща (2018).
Робота Тимофія Максименка являє собою музичні імпровізації в реальному часі, що відбуватимуться у різних місцях Києва протягом дії виставки. У співпраці з чотирма українськими електронними музикантами, художник створюватиме серію партисипативних аудіо-перформансів. Саунд-імпровізації базуватимуться на звуках шумів електричних щитків, витяжок та каналізації. Цією роботою художник пропонує звернути увагу на місто як на живий організм, спробувати відчути його напругу та ритми. Для Тимофія Максименка є важливим показати місто як простір для взаємодії, що об'єднує різні музичні ком'юніті та стале оточення PinchukArtCentre.

Відвідати перформанси можна за реєстрацію, що діє на другому поверсі PinchukArtCentre.
Тимофій Максименко. Під напругою. 2020
Еліас Парвулеско

Еліас Парвулеско народився в 1985 р. в Київській області. Живе та працює в Києві. Вивчав інженерію та кінознавство. Художню освіту здобув на Курсі сучасного мистецтва при Школі візуальних комунікацій (Київ). Працював журналістом, редактором, дослідником кіно. Співзасновник мистецького та кінооб'єднання ruїns collective. Учасник українських і міжнародних проектів: «Озброєні та небезпечні», Ізоляція, Київ, «ЄрміловЦентр», Харків, Україна (2018), «Сірий куб», Центр візуальної культури, Київ / Харківська школа архітектури, Харків, Україна / Bunker, Кишинів (2018), фестиваль «Молодість» (2018), «Соцреалізм. Здаватися іншим», Національний художній музей України, Київ (2018), Одеський міжнародний кінофестиваль, Одеса, Україна (2016).
У роботі Еліас Парвулеско звертається до темряви як до оптичного феномену, так і метафоричного образу. В добу невпинних кліматичних змін темрява виявляється ще й уявною межею між капіталізмом та природою, між експансивною вуглецевою економікою та «повільним» існуванням природних екосистем.

В даній роботі прикладом існування темряви є печери — геологічні утворення, що сформувалися мільйони років тому на дні світового моря на стику тектонічних плит. Більшість з цих природних утворень і сьогодні перебувають в стані невимовної темряви, вони недоступні як для сонячного та штучного освітлення, так і для людини.
Еліас Парвулеско. «…Супротивними гнані вітрами над хланню морською…». 2020
Валентина Петрова

Валентина Петрова народилася в 1984 р., живе та працює в Києві. Використовує такі медіа як перформанс, відео, інсталяція, тіло, вишивка, органічні матеріали та ін. Художню освіту отримала в «Школе Вовлеченного Искусства Что Делать» в Санкт-Петербурзі в 2015р. та на Курсі сучасного мистецтва при Школі візуальних комунікацій (Київ) в 2014р. Була учасницею таких проектів: WARSAW UNDER CONSTRUCTION 10, Вроцлав, Польща (2018); «Прядка, шабля і олень» Краєзнавчий музей, Станиця Луганська, Україна (2018); Київська бієнале, Україна (2017); «Що у мені є від жінки?», Центр Візуальної Культури, Київ (2015).
Дослідниця і професорка з Ейндховенського технологічного університету представить доповідь на основі своєї багаторічної наукової роботи з вивчення та застосування функціональної музики в промисловості і сільському господарстві Радянського Союзу й на пострадянському просторі. Що таке функціональна музика? Чому вона була важливою частиною різних галузей народного господарства і яку роль зіграла в процесі ідеологізації праці? Який вплив зробив контекст основних історичних періодів на використання функціональної музики? Генрієтта Йонкблутт в доступній формі, із залученням архівних фото-, аудіо- і відео-матеріалів розповість про те, в який спосіб функціональна музика увійшла в побут і як вона видозмінювалася з плином часу.
Валентина Петрова. Функціональна музика в промисловості та сільському господарстві СРСР і пострадянського простору, 2020
Аліна Соколова

Аліна Соколова народилася у 1995 р. в Ужгороді. Живе та працює у Відні та Ужгороді. Використовує такі медіа як живопис, фотографія, відео та перформанс. Навчалась в коледжі мистецтв в Ужгороді, Академії мистецтв та дизайну в Братиславі. В 2015р. розпочала навчання в академії мистецтв у Відні в класі Мартіна Гуттманна (мистецтво та фотографія). Серед обраних персональних та групових проектів: «Heracleumfall», Michaela Stock, Відень (2019), «Smugglers choreography/painterly trauma», Semperdepot Lehargasse, Відень (2018), «The monument of Danube» проект в публічному просторі в рамках місяця фотографії, Белград (2018), «Довір мені свій імпорт», резиденція «Вибачте, номерів немає», Ужгород, Україна (2017).
Проект Аліни Соколової присвячений різним типам невидимої праці та хореографії повсякденних жестів. У багатофігурній живописній композиції та серії відео-перформансів авторка піднімає питання праці художника, який часто працює не за спеціальністю. Однак, аби не втратити навички він щоразу повертається до ремесла. Соколова звертає увагу на те, що подібна зміна практик може бути доведена до автоматизму, а тілесні навички, набуті художником під час виконання рутинної роботи, перенесені у заняття мистецтвом.
Аліна Соколова. Хореографія праці. 2019
Дмитро Старусєв

Дмитро Старусєв народився у 1984 р. в Макіївці, живе та працює у Москві. У своїй практиці використовує фотографію та інсталяцію. Навчався у Всеросійському державному інституті кінематографії (2012) та школі фотографії та мультимедіа ім. Родченка (Москва) у майстерні Сергія Браткова. Учасник персональних та колективних проектів: «Час за лінією серця», Ruarts, Москва (2019), «Віра у глибокій кризі», галерея Вікторія, Самара, Росія (2019); «Світло пекельного цвітіння», АртСвіт, Дніпро, Україна (2019), Academiae Biennial, Fortezza, Italy (2018), «PinchukArtCentre Prize 2018», Київ, «Тестова група», фонд «Єкатерина», Москва (2018); XII Красноярська музейна бієнале, Красноярськ, Росія (2017), «Versus» PinchukArtCentre, Київ (2017), «Поле зору» паралельна програма Молодіжної бієнале в Москві (2016), «Фольклорна експедиція, Донбас», Фотобієнале ММСІ, Москва (2016).
У своїй інсталяції Дмитро Старусєв робить видимим чуттєвість та непомітні людському оку загальнолюдські проблеми, проблематизує здатність людини терпіти катастрофи та жахи історії як-то колективні депортації, масові вбивства, атомні бомбардування. Тут художник виступає прихильником апокаліптичних настроїв, де трагічна данність представляється чорним нерозрізненим світом. Він стверджує: більше немає авторства, є — енергія. Немає ідентичності, є — Планета. Немає «істини», є — життя. На його думку, приходить час вільного висловлювання від «самого життя» як нелінійного та хаотичного виміру.

Представлені елементи інсталяції відтворюють сакральний простір, що був втрачений у часи перемоги всіх єресей і постправди, коли стали можливими множинні версії трактування дійсності.
Дмитро Старусєв. Коли ми повернулися у печери. 2020
Анна Щербина

Анна Щербина народилась у 1988р. в Запоріжжі, з 2009 року живе та працює у Києві. У своїй практиці звертається до медіа живопису, рисунку, інсталяції, відео. Отримала освіту в Одеському Художньому училищі та Національній Академії образотворчих мистецтв та архітектури у Києві. Також навчалась на курсі сучасного мистецтва Школи візуальних комунікацій (Київ, авторки курсу - Катерина Бадянова та Лада Наконечна, 2013-2014) та в літній школі «Школы Вовлеченного Искусства Что Делать» (Берлін, 2014). Співзасновниця «Колективу конкретних дат»(2015-2017), групи «ЙОД» (2013-2015). Учасниця проектів: «Печера Золотої Троянди», Арт-центр Closer, Київ (2019), «Свій простір»,PinchukArtCentre, Київ (2018), «Прядка, шабля і олень», Краєзнавчий музей, Станиця Луганська, Україна (2018), «Україна в огні», PinchukArtCentre, Київ (у складі ККД) (2017); «Соцреалізм. Здаватися іншим», Національний художній музей України, Київ (2017).
У роботі «Диспозиція владного погляду на прикладі пейзажу військового часу» Анна Щербина порушує тему ідеологічного пейзажу. Щербина задає таку форму своєму твору, аби його було неможливо повністю охопити поглядом. Таким чином, художниця переосмислює музейну військову діораму, що являє собою інверсійний ідеологічний пейзаж. Однак, замість традиційного героїчного військового пейзажу, авторка відтворила буденний, позбавлений пафосу війни виворіт — чорно-білий пейзаж умовного населеного пункту «сірої зони». Щербина принципово створила збірний образ краєвидів різних селищ Луганської області — Кримського, Трьохізбенки, Золотого, Станиці Луганської та інших, які відвідувала впродовж 2016-2019 років разом з моніторинговою правозахисною місією організації «Восток SOS» та в рамках децентралізаційної художньої ініціативи «Музей відкрито на ремонт». Настінний розпис Щербини естетично відсилає до соціального пейзажу передвижників: пізня осінь, голі дерева, сіре небо, дорога у багні та старенька хата, в якій, можливо, животіє людське життя. І лише контрольно-пропускний пункт зі шлагбаумом відрізняє цей пейзаж від багатьох інших сіл по всій Україні, позначаючи це місце як особливе.
Анна Щербина. Диспозиція владного погляду на прикладі пейзажу військового часу. 2020
Студія 12345678910

Studio 12345678910 – група художників та архітекторів з Дніпра. На даний момент частина групи мешкає в Києві. Студія організована в 2016 році, до її складу входять Євгеній Образцов (нар. в 1993 р.), Анастасія Омелич (нар. в 1996 р.) і Микита Момот (нар. в 1995 р.). Використовують методи критичного дизайну для досліджень у полі міської археології, звертаючись до медіа фото, інсталяції та графіки. Серед обраних виставок: «How to be cool», PinchukArtCentre, Київ (2019) , «Будинок, що став ґрунтом», Кімната, Артсвіт, Дніпро, Україна (2018), «Захват. Ситуація», Vozdvizhenka 32, Київ, (2016).
Художники та архітектори, учасники Студії 12345678910, в своїй практиці послідовно працюють зі стихійними формами, характерними для міських ландшафтів сучасної України. Цього разу у центрі їхньої уваги опинилися бетонні брили, каменюки та подібні саморобні конструкції, за допомогою яких мешканці українських міст перешкоджають проїзду автомобілів крізь двори житлових будинків та у зелених зонах. Польове дослідження, покладене в основу роботи, було проведене у Дніпрі. Його результатом є фотоархів. Автори фіксують сліди конфліктів, вирішених із застосуванням грубої сили — встановлення бетонної брили. Такий об'єкт переломлює існуючу ситуацію та позбавляє дорогу функції. Осмислюючи це явище в архітектурній формі, вони прибудовують до існуючого блоку 10 таких самих блоків, що утворюють сходи. Цей жест знову символічно переломлює ситуацію та частково повертає дорозі функцію — вона стає доступною для людини та деяких видів транспорту. Ілюстрації, зроблені в техніці літографії, зображують етапи трансформації простору.
Студія 12345678910. Бетонний блок важчий за людину. 2019–2020
Головний приз
Ярема Малащук та Роман Хімей

Ярема Малащук (нар.1993 р.) та Роман Хімей (нар. в 1992 р.) родом з Коломиї, Івано-Франківська область, наразі живуть і працюють в Києві. Обидва навчалися в КНУ ім. І. К. Карпенка-Карого. Працюють переважно з відео як художники, режисери та оператори-постановники. Лауреати Другої Спеціальної премії «PinchukArtCentre Prize 2018». Співпрацювали з голландською групою художників Metahaven над фільмом «Рідне місто» та режисером Філіпом Сотниченко («Цвях», «Технічна перерва»). Лауреати головної премії «МУХі 2019». Серед обраних виставок: «МУХі 2019», Національний музей Тараса Шевченка, Київ (2019), «Dance of Urgency», Q21, Відень (2019), «PinchukArtCentre Prize 2018», Київ, «Небо Синє-синє», Bursa gallery, Київ (2019).
Відеоробота Яреми Малащука та Романа Хімея «Пряма трансляція», що ніби є документальними кадрами, відсилає до теми конструювання реальності та актуалізує питання значення образу у сучасну візуальну добу.

Згідно з сюжетом, одягнені у військову форму, схожу на одяг красноармійців, чоловіки після довгих приготувань виконують танець. Хореографію колективу порушують пересічні люди, що проходять коридором повз танцівників. Акцентуючи увагу на реакції людей на танець красноармійців, художники наголошують на тому, що образ сьогодні відділився від змісту. Так, на танець солдат Червоної Армії люди звертають увагу так само, якби це був танець завойовників доісторичного племені. Обраний для зйомок коридор стає чимось схожим на зону, де відбувається трансгресія та стикається історія з сьогоденням, реальність з вигадкою, а образ з матерією. У такій транзитній ситуації, художники запитують: як сьогодні оцінювати якість, значення та функції рухомого зображення? Що в ньому лишається від реальності?

Ярема Малащук та Роман Хімей. Пряма трансляція, 2020
Приз громадськості
Даніїл Ревковський і Андрій Рачинський

Даніїл Ревковський і Андрій Рачинський – художники з Харкова, народились в 1993 р. (Даніїл Ревковський) і в 1990 р. (Андрій Рачинський). Живуть і працюють в Харкові. Використовують такі медіа як відео та інсталяція. Закінчили Харківську державну академію дизайну та мистецтв. У 2010 році створили паблік Вконтакті під назвою «Пам'ять», з якого розпочали спільну роботу з темою колективної пам'яті на пострадянському просторі. Спільну роботу почали в 2012 році. Учасники багатьох проектів і виставок, серед яких: «Війна написів», OFF/FORMAT, Брно, Чехія (2019), «Кіптява», EFTI, Мадрид, Іспанія (2019), Друга національна Бієнале молодого мистецтва, Харків, Україна (2019), «PinchukArtCentre Prize 2018», Київ.
У цій роботі художники Андрій Рачинський та Даніїл Ревковський досліджують найжорстокіші прояви соціокультурних процесів новітньої історії України. Художники розповідають про банди так званих «бігунів» та безпрецедентні у своїй кривавості вуличні війни за участі підлітків, що мали місце у Кривому Розі протягом 1980—1990-х років. Використовуючи технологію фейкової історичної реконструкції, художники переносять події та своїх персонажів до Запоріжжя. У першій частині тотальної інсталяції Рачинський та Ревковський відтворюють штаб однієї з банд, наповнюючи його культовими для персонажів об'єктами та трофеями, відібраними у супротивників у ході сутичок. Друга частина відтворює не менш героїчну паралельну реальність: у ній розміщено інформаційний стенд міліції, присвячений слідчим діям у розслідуванні у справі малолітніх злочинців.
Даніїл Ревковський і Андрій Рачинський. Бешкетники. 2019–2020
Вернісаж
Вівторок — неділя:
з 12:00 до 21:00
Понеділок — вихідний

Години відвідування

Місцезнаходження

вул. Велика Васильківська/Басейна 1/3-2, Київ, Україна
+380 44 590-08-58
[email protected]